Наталя Гамера: «Місцева преса не повинна пропасти нізащо!»

Продовжуємо прослідковувати, що відбувається з колишніми комунальними газетами, як ведеться вже реформованим «районкам», які успіхи тішать і які проблеми найбільше хвилюють їхніх керівників. Сьогодні – розмова з редакторкою газети «Голос Лановеччини» (Тернопільська область) Наталею Гамерою. Колектив видання вона очолила у 2011 році, до того працювала заступником редактора, а взагалі в редакції – з 1999-го. За її словами, до газети ставиться, наче до рідної дитини. Відправляючи до друкарні черговий номер, так і каже щоразу своєму невеликому жіночому колективові: «Ну, Богу дякувати, ще одне дитя вродили!».

«Голос Лановеччини» роздержавлювався в другому етапі, тож самостійною (перетворившись у товариство з обмеженою відповідальністю) редакція стала трохи менше, ніж два роки тому.

– Пані Наталю, як проходив сам процес реформування, чи легко відпускали колишні засновники – районні рада та держадміністрація?
– Напевне, вони усвідомили, що закон є закон, тому непорозумінь не було. Але й фінансування за програмою підтримки ЗМІ нас позбавили відразу, хоч на той час ми лише перебували в процесі реформування, тож без дотацій влади працюємо вже три роки. Діяльність ради та адміністрації висвітлюємо весь цей час відповідно до укладеної угоди. Дотримуємося позиції, що ми – партнери ( друзі хіба лише тоді, коли разом п’ємо каву), але робота і обов’язки у кожного свої. Повного взаєморозуміння з представниками влади може й немає, але принаймні працювати вони не заважають. На сторінці, оплаченій ними згідно з угодою, даємо їм можливість висловитись так, як хочуть. А решта площі – наша, і там вже ми говоримо все, що думаємо, аби інформація була об’єктивною. Часом, звичайно, ображаються, але великих проблем – щоб журналістів, приміром, не хотіли запрошувати на висвітлення якихось заходів – не виникало ніколи. Ми маємо право критикувати, і не вважаємо за потрібне дуже з кимось панькатися. Разом з тим дотримуємось переконання, що критика має бути здоровою і конструктивною, а не так, щоб ганьбити все підряд і чіплятися до всього безпідставно – у нас цього нема, ми дотримуємося золотої середини. Найважливіше для нас – наші читачі, тому ми критикували владу і намагалися завжди писати правду і до роздержавлення. І, знаєте, якихось жорстких утисків за це і раніше не відчували.
Нормально вирішилось питання і щодо приміщення редакції, яке є комунальною власністю міської ради. Я на сесії відразу пояснила, що ось є такий закон, і його треба дотримуватись – депутати зрозуміли і проголосували так, як потрібно. Зараз вже укладено і підписано договір – терміном на 15 років, як того і вимагає законодавство.
– Штат, зарплата, тираж, передплата – як це все змінилося після реформування редакції?
– В штаті зараз 6 чоловік, раніше було 9, але скорочення не проводили – просто не всім підійшли зміни в роботі редакції. Бувало, що працювало, включно з редактором і бухгалтером, лише четверо ( двоє перебувало в декреті) тоді було справді сутужно, але якось справлялися. Специфіка нашого колективу в тому, що він цілком жіночий, до того ж у більшості – маленькі діти, а це не може не впливати, від людського ж фактору нікуди не подінешся.
Зарплата поки що мінімальна, але виплачуємо вчасно, і завжди, коли вдається заробити додаткові кошти, стимулюємо працівників преміальними. Тираж залишився приблизно таким же. Двохтисячну межу не долали вже дуже давно, а ось на рівні приблизно від півтори до двох тисяч він тримається стабільно. І тут є низка зовнішніх факторів. Район невеликий, за офіційними даними – 29 тисяч населення, насправді ж добре, якщо є 23 тисячі, бо дуже велика міграція, особливо це відчувається в теплу пору року, коли люди масово ідуть на сезонні заробітки. Багато залишились вже просто читачами, але не передплатниками, і це нам болить. В роздріб поширюємо газету, як тільки можливо. І самі розповсюджуємо, і замість листонош працюємо, але ось останнім часом десь на 200 примірників тираж зменшився. Дуже «допомогла» тут нам «Укрпошта». Через неї багато людей від передплати відмовились, сказали, що краще будуть купувати, бо так надійніше. В селах доставка погана, невчасна, виникають проблеми з абонементами – людина, приміром, в редакції передплатила, відтак ми самі занесли у поштове відділення, а потім газета на вказану адресу чомусь не надходить, і на пошті кажуть, що у них немає підтверджувальних документів. Таке не може не впливати на рівень передплати.
Знаю, що подібне має місце скрізь по Україні, і це дуже образливо. Бо якщо сьогодні перед листоношами пріоритетним завданням ставлять не розповсюдження періодики, а виторг від продажу шоколадок і прального порошку, то це важко назвати нормальною ситуацією в державі. Це як мінімум придушення преси, і не треба, виявляється, нічого особливого робити, щоб залишити сьогодні людей без інформації. А щодо матеріальної вигоди, то ставити її на перший план в деяких сферах просто неприйнятно. Ось наші рекламодавці іноді дивуються, чому не приймаємо певних політичних матеріалів. Але «чорнуху», наприклад, ми не публікуємо категорично – це наш принцип і непорушна позиція. Хочете себе похвалити – будь-ласка, а ганьбити когось іншого за наш рахунок – таке нам не підходить, і на такому заробляти не хочемо, бо довіра людей дорожча. Ланівці – маленьке містечко, де всі знають одне одного, тому обманювати і лити на когось бруд тут тим більше недопустимо. Так само не будемо брати гріх на душу і публікувати рекламу різних «мольфарок» і їм подібних.
– А як справи з освоєнням інтернет-простору?
– Пробуємо налагодити електронну передплату для заробітчан за кордоном, таких передплатників поки що небагато, але перспективи в цьому напрямку є. Багато хто читає нашу сторінку в соціальній мережі Фейсбук. А зовсім нещодавно, з допомогою агенції розвитку локальних медіа «Або», створили і почали наповнювати свій сайт. Трошки складно ще, бо нема досвіду і нема наразі такої можливості, щоб хоча б одна людина займалася виключно сайтом, ну але це проблеми, які потрібно вирішувати, і ми однозначно розвиватимемось у цьому напрямку.
– В цілому ви оптимістично дивитеся в майбутнє і своєї газети, і місцевої преси загалом?
– Я оптимістка по життю, і вважаю, що якщо ти віддаєшся роботі сповна, то і вона тобі віддячить, і люди це оцінять, хай навіть не зразу. Ну і не бачу я зараз занепаду місцевої преси, хоч проблем вистачає. А в нашої газети – величезна історія, це архів життя всього району, тож ми зобов’язані її зберегти. Тим паче, що постійно відчуваємо довіру читачів. Зокрема, і коли читаємо в інтернет-коментарях до якоїсь гарячої і неоднозначної події приблизно таке: «Подивимось, що районка напише – вони точно знають, що і як». Ну і ще одне. При всій моїй великій повазі до колег з обласних видань, під час коротких відряджень в район їм дуже складно зібрати великий обсяг об’єктивної інформації, не можуть вони знати і глибокої передісторії того чи іншого факту або події, а відтак – і висвітлити їх повніше і глибше, ніж журналісти, які там живуть і працюють довгий час. Це теж вагомий аргумент на користь того, що місцева преса не повинна пропасти нізащо! Бо це означало б позбавити людей дуже важливого пласту інформації. А ми ж ось і війну проти російської агресії програємо значною мірою через те, що програємо передусім на інформаційному полі.
Ще на початку процесу роздержавлення у своїй редакторській колонці я публікувала матеріал під заголовком «Залежна незалежність». Адже газети все одно залишаються до деякої міри залежними – від тих, хто хоче публікуватися і хвалити себе за гроші. Редактори усвідомлюють, що мають справу з чистої води піаром, але змушені приймати такі матеріали, бо потрібні кошти на видання газети. Оце і є та залежна незалежність, а хотілося б залежати тільки від власних читачів.

Розмовляла Світлана Мичко

На фото – Наталя Гамера ( в центрі) з колективом редакції «Голос Лановеччини»; перша полоса газети

Фото з архіву редакції

Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua