«Наш статус неправильний. Ми – найсправжнісінькі біженці!»

Мій минулий матеріал про переселенців був присвячений тим з них, хто проживає в Петриківському обласному геріатричному пансіонаті під Тернополем. Але в основному це були факти, які повідомив про їхнє життя-буття директор закладу Степан Глушок. Тим часом під час відвідин геріатричного я поспілкувалася і з самими переселенцями, тож зараз, як і обіцялося, про основне з цієї розмови. В цілому настрій у людей нормальний, відчувається, що вони вже обжилися, призвичаїлися і відчувають себе захищеними у своєму нинішньому державному домі. Однак зрозуміло, що світ на ньому не замкнувся, адже всі вони, як я вже повідомляла в першій публікації, зовсім не престарілі й немічні. Хоча ось найстаршій, Раїсі Павлюченко з Краматорська, приміром, вже 76 – далеко не молода, і хворіє постійно, має проблеми з дихальними шляхами, однак бадьора і досить активна. В пансіонаті її напівжартома називають «гречанкою», бо побувала в Греції, де вже тривалий час на заробітках її дочка. Каже, що там їй не дуже сподобалось, а тут, в пансіонаті – як в раю,і все необхідне є, літній же людині вже багато не треба. А з дорогими ліками дочка допомагає. В Краматорськ бабуся повертатися вже не збирається. Зате успішно освоїла планшет з інтернетом, тож з рідними й близькими може спілкуватися, не зважаючи на відстань.
Донеччанка Світлана Осипенко – жіночка весела і балакуча, тож з гумором розповідає навіть про неприємне і страшне. Не так давно вона повернулася з Донецька, де залишилась квартира. «З квартирою поки що нічого не трапилось,- каже, – але продати її неможливо. А толку там нема ніякого, і що буде далі – невідомо. В нашому восьмиквартирному будинку на окраїні лише одна квартира зараз заселена, і ще в одну господиня приїжджає лише вдень, коли не стріляють, а на ніч їде до сина, бо боїться. В центрі Донецька ніби й війни нема, все тихо і спокійно, а окраїни постійно «довбають», коли починається – люди спішать сховатися в підвали чи хоч кудись. І дуже вони всі озлоблені – хто на Росію, хто на Україну, один каже так, інший сяк, і суцільна невідомість щодо майбутнього. А ціни там які – це просто жах! Я планувала там деякі квартирні справи вирішити і трудову книжку забрати, але як почали бомбити, то кинула все і назад, щоб тільки по швидше вибратись…». «Не цікавились, як вам тут на «бандерівщині» живеться?» – запитую. «Коли одного разу запитали, то показала великий палець – «люкс», мовляв, – відповідає пані Світлана, – бо мені справді дуже подобається і в цьому пансіонаті, і в Тернополі. Та й не чужий мені цей край, бо мама була родом з Підволочиського району. А взагалі там особливо не переймаються, хто куди виїхав, бо власних проблем вистачає».
«А я взагалі місцева, і тато в мене з Тернополя, – чистісінькою українською долучається до розмови ще одна колишня жителька Донеччини Галина Овсієнко.- Все життя в Торезі на взуттєвій фабриці пропрацювала, але не повернуся туди нізащо, бо ще розстріляють, як бандерівку. Тим більше, що і рідня тут, а там все дуже змінилося. Шахти працюють, але зарплати дають половину, а ціни на все дуже високі, купити нічого неможливо». «А тут вас ніхто не ображав з місцевого населення? Сепаратистками не обзивали?» – запитую вже в обох. Ні на мить не замислюючись, в один голос відповідають, що ніколи нічого подібного за півтора року їхнього тут перебування не траплялося.
Значно критичніший погляд на реалії у 63-річної Світлани Яблоновської з Стаханова на Луганщині, колишнього викладача. Ні, вона зовсім не в образі на тернополян чи на керівництво геріатричного пансіонату. Навпаки, дуже вдячна Степану Глушку за увагу, турботу і допомогу в надзвичайно складний період, коли
вже в Тернополі їй довелося робити онкологічну операцію. «Про мене тут турбувалися, як про віп-персону», – каже. І зі сльозами на очах згадує, як зовсім незнайомі люди передавали їй гроші на лікування. Критичний же настрій жінки стосується іншого.
– Держава кинула нас на виживання, – починає вона свій емоційний монолог російською. – І чомусь назвала переселенцями. Але які ж ми переселенці? Хіба ми просто так захотіли і переселилися? Ми всі – найсправжнісінькі біженці, я наполягаю на цьому! Там, де ми жили раніше, йде війна, у нас немає можливості жити у своїх домівках, на своїй території – що ще потрібно для цього статусу? Але ми під нього чомусь не потрапляємо! І жодні міжнародні організації нас ніколи в ньому не визнають, поки не визнає наша власна держава, а її ставлення взагалі незрозуміле. Так, умови тут нормальні, хоч і не ідеальні, але з наших пенсій вираховують за харчування і проживання, але належну допомогу вже не виплачують, бо вважається, що ми знаходимось на державному забезпеченні. Вибачте, але ми ж не 80-річні престарілі, яких може влаштовувати такий мінімум. І якщо вже переселенці, то згадайте хоча б чорнобильських переселенців, для яких цілі містечка будували, створюючи належні умови для життя. То хотілося б, щоб і про нас по-іншому держава потурбувалась, якусь житлову програму затвердили, щоб можна було хоч на якусь малосімейку маленьку розраховувати. Адже у нас нема можливості продати житло там, щоб купити потім тут. Знаю, що в областях, де переселенців багато, є цілі містечка з німецьких вагончиків-будиночків, а тут взагалі нічого нема. І працювати ми, згідно з законодавством, не маємо права, якщо ми в такому закладі проживаємо. Коли сюди тільки приїхали, нам, як пенсіонерам, запропонували або сюди, або хатинку в селі і курей вирощувати. Ми вибрали пансіонат, бо думали, що це ненадовго, що ще місяць, чи два-три, і все там закінчиться, тож можна буде повертатися додому. Але кінця так і не видно.
– Ви хочете повернутися назад?
– Я дивлюсь на речі реально і розумію, що це неможливо. Там залишилось в основному населення, настроєне щодо України негативно. Є, звичайно, і люди інших настроїв, але їх значно менше, і їм там дуже нелегко.
– Скажіть, будь-ласка, чому ви вибрали для проживання саме Тернопіль?
– Бо ми з чоловіком хотіли туди, де дійсно Україна, де живуть національно свідомі люди, які готові відстоювати свою свободу. Спочатку вибрали Львів, але там довго не могли дати якоїсь конкретної відповіді щодо можливості. А звідси відразу сказали: «Приїжджайте,ми готові вас прийняти!». І ми зовсім не шкодуємо, що зробили такий вибір. Але коли починаєш задумуватися, що ось таким, як зараз, твоє життя буде вже завжди – повірте, стає страшно…
На жаль, ця моя співрозмовниця не захотіла фотографуватись, ну але це її право.

Світлана МИЧКО

На фото – Раїса Павлюченко з Краматорська, яку називають «гречанкою», чудово освоїла планшет та інтернет
Фото автора

image_print
Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua