На Сході Україну люблять не менше, ніж на Заході

Можливо, не так гучно говорять про це, але в щирості «східняків» не доводиться сумніватися. У цьому переконалися журналісти західних регіонів, які побували у прес-турі на Дніпропетровщині. І хоч погода буда по-весняному примхливою: дощ, рвучкий вітер, але це компенсувалося щирістю і теплотою зустрічей, які організували для нас колеги з місцевого прес-клубу. Супроводжувала гостей його координатор Наталя Назарова, залюблена у свій край.

Від хатнього розпису до визнання ЮНЕСКО

Перша зустріч – з хлібом-сіллю, з піснею про рідну Петриківку – на порозі Петриківського музею етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва. Невеликий фольклорний колектив «Журавка» очолює директор цього закладу Любов Юхименко. Цікаву екскурсію зробила працівник музею Олена Терещенко. А показати є що: тут зберігається 2,5 тисячі предметів з історії, етнографії, розвитку народно-прикладного мистецтва. Можна простежити шлях декоративно-орнаментального малярства від селянського хатнього розпису, яке сформувалося на Дніпропетровщині у 17-у столітті, до включення наприкінці 2013-го року петриківського розпису до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Петриківський розпис (його ще називають петриківкою) – воістину народне мистецтво. Переважають квіткові візерунки, у яких вгадуються садові і польові квіти. Але не тільки. Часто уява самодіяльних підказує таку їх форми, яких немає у природі, але вони такі ж прекрасні. Квіти нерідко поєднуються з птахами: голубами, півнями, жар-птахами… Рідше – з тваринами. Фарби також на початках були природними: їх видобували з трав, робили відвари, потім з»явилися фабричні барвники. Не перестаєш дивуватися, як лише чотирма кольорами: синім, червоним, жовтим і зеленим можна передати розмаїття навколишнього світу. Та й інструменти були не хитрі: саморобні пензлики із стебел болотних трав, паростків дерев… І нині найкращими вважаються пензлики з котячих хвостиків – вони найтонші. Як колись, і нині в ходу …власні пальці.

До когорти найвидатніших майстрів-петриківців належать Тетяна Пата, Ганна Павленко, Надія Білокінь, Оришка Пилипенко… У кожної свій неповторний стиль, своя палітра, але всі вони об»єднані під єдиним «дахом» петриківського розпису. Те ж можна сказати і про сучасних майстрів. А ще у музеї велика колекція саморобних ляльок: забавок, берегинь, обрядових, зерновушок, травниць… Є багато рушників, писанок… Одна з них – гігантська – також у стилі петриківського розпису.

Птаха, яка оберігає малят

Діти заохочуються до малярства змалку. У цьому ми переконалися, завітавши до дошкільного закладу «Сонечко». Його вихованці влаштували нам гарний концерт, а потім подали майстер-клас з петриківського розпису. Ми не переставали дивуватися, як вправно своїми пальчиками малювали вони орнамент писанки. Пальчик у фарбу, на папір – і ось вже розквітло гроно калини. Завідувачка садка Галина Кравець показала над входом в ігрову кімнату жар-птаха і розповіла цікаву історію. Колись давно намалювала його вихователька Валентина Козин. Хтось з перевіряючи зауважив, що птаху там не місце. Його спробували замалювати, але контури казкового птаха знову і знову проявлялися. Вирішили залишити його у спокої, тільки поновили фарби. Може, й справді він оберігає дітлахів?

Неподалік садочка – бетонний паркан, орнаментований петриківським розписом ручної роботи. Його довжина – 120 метрів. Розмальовували паркан 30 професійних майстрів та 127 вихованців петриківського будинку дитячої творчості, учнів художньої школи та спеціалізованого профтехучилища. Допомагали їм представники двадцятьох дипломатичних місій, акредитованих в Україні. У вересні 2012-го року цю роботу занесли до Книги рекордів України.

А фабрики – нема

1958-го року з ініціативи Федора Панка у Петриківці було створено фабрику розпису. Її вироби: тарелі, вази, дощечки та інші речі експортувалися у 80 країн світу. Це була одна з найвідоміших візитівок України. На жаль, доводиться констатувати: була, бо нині підприємства, на якому працювало до півтисячі осіб, немає. Існувала відпрацьована система передачі традицій петриківського розпису: дитсадок, художня школа, професійне училище, фабрика. Нині один з її компонентів, найголовніший, зник. Майстри працюють вдома, але це вже не те.

– Ми там виросли, – зі сльозами на очах згадує заслужений майстер народної творчості Людмила Горбуля. – Всі дуже шкодуємо за дружнім колективом фабрики.

Нині художники об»єдналися у комунальне підприємство. Час від часу влаштовують виставки, спілкуються. Нам вони також показали чудові витвори мистецтва. Тільки ось на таких виставках можуть їх продемонструвати. До великих центрів їх не запрошують, мистецькі салони речі петриківських майстрів закуповують мало, не мають виходу і на закордон. Не хочеться навіть думати про те, що таке оригінальне, таке самобутнє мистецтво може зникнути.

Голова Петриківської районної ради Наталя Коваленко розповіла, що район аграрний, підприємств мало. Перспективи тут пов»язують з розвитком народних ремесел, зеленого туризму, відновленні Козацької Січі. Туристів можна б заманити проведенням козацьких забав, фестивалів. Для цього потрібна потужна рекламна кампанія, однак бракує коштів.

«Козацька Січ»: гармати, бойовий гопак і борщ з пампушками

Етно-хутір «Козацька Січ» тільки розвивається, але його господарі: Анатолій та Наталя Ламзи і їхній син Роман для туристів продумали цікаву програму. При в»їзді на хутір нас зустріли козаки на конях. На брамі – господар з господинею влаштовують перші випробування: перехилити чарку медовухи з шаблі без допомоги рук. Не кожному це вдається, але далі пропускають усіх. А там справжнє видовище: постріли з гармат, мистецьке володіння шаблею, бойовий гопак, складні фігури верхової їзди… Роман Ламза, історик за фахом, у старовинній хаті-мазанці прочитав цікаву лекцію про козацтво, його традиції, зброю. Не лише розповідав, а й демонстрував шаблі, пістолі, бойові сокири, клевці, луки, сагайдаки… Каже, що у родині була багато книг про козацтво, зокрема, Дмитра Яворницького, так він і пристрастився до поглибленого вивчення цієї славної сторінки історії нашого народу. Заснував у селі школу бойового гопака, куди охоче ходять місцеві дітлахи. Перед тим, як виступити перед гостями, мають показати щоденник. Якщо оцінки добрі, дадуть погарцювати на конях, показати бойове мистецтво, ні – бувай здоровий. Це гарний стимул до навчання. Господиня пригостила борщем з пампушками, варениками і чаєм, настояним на травах. «Козацька Січ» не раз допомагала бійцям АТО продуктами, відгукувалася й на інші потреби армії. Що ж, туристична перспектива в етно-хутора є, лиш би спокійно було у державі.

Цікавою була екскурсія до одного з найбільших у світі центру дніпропетровської єврейської общини «Менора». Він збудований у вигляді семисвічника і складається з сімох веж, найвища з яких має 22 поверхи. На рівні 18-го поверху – оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама міста над Дніпром. У центрі «Менори» – велика синагога «Золота троянда». Тут також розміщені зали для урочистих подій, ділових переговорів, концертний зал, картинна галерея, готелі, інформаційно-туристичний центр, сувенірні магазини, кафе, творчі майстерні тощо.

Загалом програма перебування у Дніпропетровську була дуже насиченою. Головне, що ми винесли з цієї поїздки, досить ділитися на Схід і Захід. Ми – єдина країна і спільно маємо дбати про її збереження і процвітання.

Любов ЛЕВИЦЬКА.

На фото: Гостинна зустріч у музеї
Гігантська писанка
Петриківський паркан-рекордсмен
Дітлахів змалку виховують у патріотичному дусі
Пальчиками малюють діти і дорослі
Загадкова птаха охороняє дитсадок
Сучасні народні майстри та їх учні
Козацька сімейка Ламзів
Панорама Дніпропетровська з 18-го поверху «Менори»

1d

2d

3d

4d

5d

6d

7d

8d

9d

image_print
Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua