Чому залишив Тернопіль переселенець номер один?

Мова не про найпершого за статистикою вимушеного переселенця з тих, хто приїхав на Тернопільщину у 2014-му. А про особливого, унікального, якого на пероні тернопільського залізничного вокзалу урочисто зустрічали і представники влади, і відомі політики, і журналісти більшості ЗМІ. Що ж, кримчанин Володимир Черемошенцев – росіянин за національністю і «бандерівець» за переконаннями – безперечно заслужив на таку увагу. Про життя цього сивочолого чоловіка можна знімати гостросюжетні фільми, тож зараз я лише коротко нагадаю про основні віхи його незвичайної і складної долі.

Випробування долі
Народився Володимир Черемошенцев на російському Поволжі. Батька більшовики вбили за спробу захистити своє майно, дві сестрички померли від голоду, третя загинула потім під час війни. Тікаючи від того самого голоду, мати і тітка з маленьким Володею дісталися до України, а згодом знайшли прихисток в Криму. Але згодом почалися нові випробування. Під час фашистської окупації 15-річного хлопця загнали в ешелон разом з сотнями інших людей, вибраних для примусових робіт у Німеччині, але біля західного кордону України йому дивом вдалося втекти. Там, у західноукраїнських лісах, і зустрівся юний росіянин з українськими повстанцями, спілкування з якими призвело до кардинального перевороту в душі і світогляді юнака. Чермошенцев потрапив у Дубенську сотню УПА, очолювану легендарним командиром Юрієм Чуйковським, і став її повноцінним бійцем, ще навіть не досягши повноліття. Потрапивши в полон, пройшов через катівні НКВС, де йому ламали ребра і виривали обценьками нігті. Тільки дивом йому вдалося втекти і дістатися до Криму. Але паспорта не мав, і признатися, де був так довго, нікому не міг, тож певний час жив нелегалом. Добре розумів, що довго так тривати не може, бо знаходиться під підозрою, і що йому можуть приписати усе, що завгодно, а якщо дізнаються про участь в УПА, то розстріляють. Тому свідомо наважився вчинити дрібну крадіжку в надії відбути короткий строк і почати вже легальне життя. Однак за те, що заліз у колгоспний виноградник, раптом «впаяли» 10 років і відправили на лісоповал до Сибіру, звідки вдалося звільнитись раніше лише через смерть Сталіна.
Після цього життя нарешті начебто налагодилось, влаштувався на роботу, одружився, народилися діти, але своє повстанське минуле все одно мусив роками тримати у великій таємниці. Відтак доля вдарила новими випробуваннями. Трагічно загинули вже дорослими усі четверо дітей Володимира Олексійовича, згодом померла дружина. Єдине гріло зболену душу – Україна нарешті здобула незалежність, тож він зміг відкрити свою таємницю і почав з гордістю називати себе бандерівцем. А найголовніше – одержав можливість займатися просвітницькою роботою, розповідати землякам правду про ті непрості буремні роки в Українській повстанській армії. Літній чоловік став активним членом нечисленної, але «бойової» Кримської організації Конгресу українських націоналістів. І навіть в страшних снах йому не снилося, що знову назвуть «ворогом народу», а ще – почнуть звинувачувати у зраді Росії, звідки він родом, і погрожувати «судити за законами військового часу». Важко уявити собі ницість тих, хто взявся погрожувати 88-річному чоловікові, позбавивши його можливості спокійно дожити віку там, де провів усе життя. Але саме жорстокість, цинізм і нахабство цих людей примусили Володимира Чермошенцева прийняти рішення виїхати з окупованого Росією Криму. За допомогою звернувся до кримських КУНівців, а вже ті попросили сприяння у колег з західної України. В Тернополі Володимира Олексійовича прийняли, як рідного.

«На нас в нього нема причин ображатися»
Поспілкуватися з цим чоловіком незвичайної долі я їздила до санаторію «Медобори» в Конопківці Теребовлянського району, який став першим тимчасовим домом Черемошенцева на Тернопільщині. Володимир Олексійович по-хорошому вразив мене і ясністю розуму, і обізнаністю в сучасних політичних подіях, і тверезою та мудрою їх оцінкою, а ще – чистотою української мови. На запитання, чи добре йому тут, відповів: «Як в раю! Говорю, що хочу, що думаю, і ніхто не ганяє, не лякає. Тут особливий край, тут люди знають, що таке Україна».
Водночас він був твердо переконаний, що незабаром повернеться до свого мальовничого Бахчисараю. «Скоро ось переберуся в Дім ветеранів, побуду там трохи, а потім виженемо окупантів, і назад до Криму поїду», – сказав тоді на прощання.
Та наша розмова відбулася майже два з половиною роки тому. Крим і досі окупований, але Володимир Черемошенцев таки повернувся туди, залишивши Тернопіль вже непомітно і без почестей. Я дізналася про це зовсім випадково, і, чесно кажучи, спочатку була дуже здивована і стривожена. Адже після великої кількості інтернет-публікацій і телесюжетів, які з’явилися під час його перебування на західній Україні, і в яких акцентувалося на його проукраїнських націоналістичних переконаннях, чоловіка там могли чекати великі неприємності. Також не давало спокою запитання «Чому? Можливо, його тут чимось образили?». У пошуку відповіді звернулася до Володимира Ткача, керівника Тернопільської обласної організації КУНу, який опікувався незвичайним переселенцем. «На нас в нього аж ніяк нема причин ображатися, – розповів він. – Робили для нього все, про що просив, все можливе. Облрада доплату до пенсії організувала, в геріатричному пансіонаті мав окрему кімнату з гарними умовами. Була можливість і хату в Петриках дати, хоч одному йому проживати було б значно складніше, зважаючи на вік. Відвідували його часто – і ми, і з братства ОУН-УПА, і з Спілки політв’язнів. Возили його тими місцями, де колись воював. Студенти Львівського університету до нього не раз приїжджали, навіть гроші збирали, та й з усієї України відвідувачів вистачало. Він прагнув активності, але разом з тим швидко від неї втомлювався, тим більше, що почали смикати представники певних політичних сил, називати які не хочу. Знаю також, що дружина весь час просила його повернутися, переконувала, що там все ніби заспокоїлося і ніхто його більше чіпати не буде, а також скаржилася, що його весь час по телебаченню показують, а її там за це смикають. Під час нашої останньої розмови Володимир Олексійович був дуже сумний, і знову розповідав, що дружина весь час кличе, а я ще застерігав, щоб був обережним, бо, може, то якась пастка, але він таки поїхав – хтось з родичів за ним приїжджав. Я потім набирав кілька разів його номер телефону, але абонент весь час був поза зоною. Та й зв’язок з Кримом зараз самі знаєте, який…».

Пенсія в обмін на громадянство
Заради телефонної розмови з Кримом мусила внести Росію в список «улюблених країн» за спеціальним тарифом Київстару. Відповіла на мій дзвінок спочатку дружина Черемошенцева, Валентина Іллівна. Після мого пояснення, хто я, і що телефоную, лише аби дізнатися, як там Володимир Олексійович, розмовляла дуже привітно. Сказала, що все в нього гаразд, от тільки здоров’я підводить, бо ж уже 90 виповнилось, а від віку нікуди не подінешся. На моє запитання, чи ніхто його там не ображає, відповіла, що ні, і додала напівжартома – «Та й хто може, крім мене? Він же весь час вдома». Потім на моє прохання передала телефон чоловікові, попередивши, що він став недочувати. Володимир Олексійович спочатку відповідав російською і насторожено. Але коли нагадала йому про зустріч в Конопківці і передала привіт від Тернополя і всіх, хто тут ним опікувався, його голос відразу потеплів, і я почула першу фразу українською: «Вітання там усім!». Запитала, як його справи, хоч розуміла, що навряд чи людина буде скаржитись в такій ситуації. Відповів, що все нормально, от тільки ноги вже не ходять… Відтак як не намагалася довідатися про якісь проблеми чи потребу в допомозі, він скаржився лише на здоров’я, тож вирішила більше не «діставати» літню людину запитаннями. І з огляду на те, що Володимир Олексійович погано чує, і на те, що не було гарантії про відсутність зайвих вух поряд з ним чи « в ефірі», бо найменше хотілося навіть мінімально нашкодити цьому чоловікові чи завдати якихось переживань. Тим паче, що з інших джерел я вже знала, приміром, що після довгої тяганини пенсію йому назад в Крим переоформили лише після того, як він отримав російський паспорт. Тож по суті примусили змінити громадянство.
Що ж, Володимире Олексійовичу, хай попри все вам буде добре, чи бодай спокійно, у вашому рідному, хоч і окупованому, Криму, якому ви все-таки надали перевагу перед Тернополем. Дуже сподіваюсь, що у вас залишились лише добрі спогади про наше місто і його людей. А ще дуже хочеться, щоб ви дочекалися того часу, коли Україна поверне свій Крим.
Світлана МИЧКО
Фото автора, фотокадр ТСН

%d0%bd%d0%b0-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%96-%d1%83-%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%be%d0%bf%d0%be%d0%bb%d1%96-%d0%b2%d0%b5%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%b0-%d0%be%d1%82%d0%be%d1%87%d0%b8%d0%bb

image_print
Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua