Ніч на «швидкій», яку запам’ятаю

На годиннику – 19.50. На станції Тернопільської швидкої медичної допомоги №1 закінчується зміна. Сьогодні цій зміні пощастило — викликів не було. Тим часом медики, у яких попереду робоча ніч, вже стоять в своїх червоних комбінезонах. Серед них і я — автор цього матеріалу. Я на «швидкій» не працюю, тож щоб мене можна було ідентифікувати, як «свого», мені видали спеціальний жилет, в якому я й провів наступні 12 годин.

Перших 15 хвилин викликів не було, точніше, вони були, тільки до нас не доходила черга. За цей невеликий відрізок часу я встиг дізнатися декілька максимально «сухих», статистичних і банальних фактів, з котрими і ознайомлю. Отже,
на станції чергує 4 бригади: одна реанімаційна, дві бригади, котрі виїжджають на будь-які виклики, і одна — дитяча, або ж так звана «бригада легких станів». В диспетчерській працює 2 співробітники, один з них приймає виклики (виклики з усієї області, до слова), інший розсилає їх бригадам. В кожної «команди» є свій смартфон, куди надходять дзвінки та «есемески» з адресами та короткою характеристикою виклику. Нерідко люди викликають швидку без потреби, або ж взагалі для жарту. За кордоном штраф за свідомо неправдивий виклик швидкої обходиться жартівнику в круглу суму, а в нас штраф за таку «розвагу» – 51 гривня! Собівартість одного виклику – в середньому 1000 гривень. І до виклику треба бути готовим завжди, бо ось дзвінок вже пролунав, працівники вже побігли, а я ще стою, «очима кліпаю».
Перший мій виїзд з бригадою «швидкої» виявився не якимось особливим, але, як на мене, досить цікавим. Двоє чоловіків отримали зарплату, взяли в магазині по 0,5 біленької «на брата», відтак той літр спожили, щось не поділили, через що один вдарив другого каменюкою по голові, забрав його гроші, і пішов додому. І все це стосувалося б лише поліції, а не медиків, якби потрепілий з розбитою головою не опинився без свідомості в калюжі серед вулиці (швидку викликав перехожий). Одразу, забігаючи наперед, скажу, що в цьому випадку все закінчилось добре, і для працівників швидкої це була звичайна побутова ситуація, в котрій складним виявився не процес надання допомоги, а процес вмовляння хворого її отримати. Бо, повірте, дуже складно про щось говорити з людиною, в котрої, в прямому сенсі, дірка в голові і кров залила все обличчя, а вона каже: «Подорожник мені прикладіть, мамі додому подзвоніть, і я пішов». В таких випадках, кажуть працівники «швидкої», треба бути і психологами. Бо доводиться одночасно бинтувати голову і слухати історії про те, як когось кинула жінка, побив друг, звільнили з роботи, і взагалі як йому важко, і тільки горілка, мовляв, допомагає. Тут людські якості медиків і їх вміння розуміти ситуацію відіграють не менш важливу роль, аніж їхні професійні навики. І в цьому я на власні очі переконався під час «мого» першого виклику.
Потім, з перервами на 10-15-хвилинний сон, було ще кілька звичайних викликів (в середньому їх 6-8, але того дня було менше), де треба було зміряти тиск, дати таблетку, зробити укол тощо, але все це – без «ексцесів». І от о 5.20 ранку пролунав дзвінок, від котрого теж ніхто нічого незвичного не чекав. Побутова ситуація: мамі погано, син телефонує і просить, щоб їй надали допомогу. На виклик ми поїхали в село Біла. Приїхали, заходимо, зустрічає нас міцний чоловік років 40, зовнішність якого я одразу оцінив, як «наркоманську», і, на жаль, не помилився… В будинку справді була його мама, і їй справді було погано, але коли цей чоловік попросив декілька медичних препаратів, працівники «швидкої» відразу категорично відмовили. Я ще здивувався, мовляв, чому ні. Тоді мені тихенько, на вушко, пояснили, що, по-перше, на це немає дозволу, а, по-друге, що до складу кожного з цих медичних препаратів входять наркотичні засоби, котрі потрібні явно не жінці, яка прикута до ліжка і ледь може рухатися. На відмову лікарів чоловік відреагував агресивно. Дійшло до того, що з вилкою в руці і словами «зарежу, зарежу» ( окрім «наркоманської» зовнішності він був ще й кавказької, тож говорив з відповідним акцентом) він почав підходити до кожного з нас і тикати тією вилкою. В бригаді я (молодий, але фізично не надто сильний хлопець) був разом із лікарем — тендітною жіночкою середніх років, і таким же молодим, але теж не надто сильним хлопцем- фельдшером. Зрозумівши, що ситуація може ускладнитися, і ми можемо не впоратись, мене послали до машини за водієм. Моє бажання вийти агресивний чоловік сприйняв не надто добре, але я все таки вийшов, зателефонував в поліцію і повернувся назад вже з водієм. І дуже вчасно, бо ми побачили сцену, де нашого фельдшера вже відверто штовхають в груди і знову погрожують. Нерви здали одночасно у всіх, і хулігана ми таки скрутили. Без жодного удару, руки за спину і зв’язали, чим знайшли, а ноги — ременями. А далі довелося просидіти біля нього майже 2 години (!!!), поки приїхала поліція, хоч їхати туди хвилин 15- 20. Як так можна? Не розумію!
Це був останній виклик нашої бригади на тому чергуванні. Однак вже стоячи готовим до виходу, я помітив, що переодягаються не всі. Дехто залишався на повторне чергування. І тоді подумалось про таке. Футболісти, актори, музиканти і люди інших таких професій отримують визнання, славу і гроші, а люди, котрі мало не щодня рятують життя інших — неповних 300 гривень за 12-годинну робочу зміну (і це – за нічне чергування, бо за денне ще менше). Хіба ж це справедливо? Хіба така праця не заслуговує більшого?

Андрій Гнатюк

Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua