Уляна Андрійчук: «Найкраще у цій справі те, що із шматка глини можна зробити будь-що задумане»

Гончарство на наших теренах виникло багато сотень років тому. Та, попри багатолітню історію й культуру цього ремесла, гончарні круги й досі не втрачають обертів, а кераміка стає все популярнішою. Про гончарську справу, особливості роботи з глиною та неймовірні емоції, які вона дарує, говоримо з Уляною Андрійчук – власницею тернопільської майстерні-крамниці «Гніздо» та співорганізаторкою Міжнародного фестивалю гончарів «Не святі горшки ліплять».

– Пані Уляно, де бере початок ваше захоплення глиною?
– У Польщі. Там я побачила керамічну пташку, але вирішила, що не купуватиму, а зроблю таку сама. Приїхала до Тернополя і стала шукати людей, які займаються керамікою. У школі народних ремесел є дитячий гурток, і я туди почала ходити, сиділа з дітками і ліпила, щоправда, пташки так і не зробила (сміється).
– Пам’ятаєте свій перший виріб?
– Ну звісно, це дзвіночок у вигляді сови, зараз він висить у мене в майстерні біля дверей.
– Гончарство – здебільшого чоловіча справа. Навіщо це вам?
– Так, чоловікам фізично простіше. В гончарній справі важливо мати сильні руки і відчувати глину. Але і жінкам це під силу, просто нам важче вдається, наприклад, витягувати на гончарному крузі великі вироби, адже для цього потрібно багато глини, а її важко відцентрувати. Люблю гончарство, бо це свого роду певна медитація, це приємно і заспокоює. Найкраще ж у цій справі те, що ти можеш із шматка глини, з інертної маси, зробити будь-що задумане, втілити його у життя. А справжня радість гончаря – це відкрити піч і побачити, що вироби цілі!
– Кого можете назвати своїм учителем?
– Це Ольга Романівна – людина, яка мені дозволила ходити на гурток з дітками та допомагала, підказувала на початку, що і як правильно робити. А ще – Руслан Друк. Він показав, як на гончарному колі працювати. Дуже дякую цим людям.
– Скільки потрібно занять, щоб освоїти гончарство?
– Думаю, й життя замало. Бо кожного дня відкриваєш для себе у цій справі щось нове.
– А чи потрібно мати якісь особливі нахили, щоб братися за глину?
– Хіба терплячість. ЇЇ треба багато. Дуже часто вироби тріскають, тож доводиться знову починати усе спочатку.
– Кожне художнє полотно, якщо воно навіть не підписане, має якісь визначальні риси, за якими можна впізнати руку майстра. Чи є щось подібне у гончарстві?
– Так, у кожного свій «почерк», і це видно по роботах.
– Нещодавно ви відкрили майстерню-крамницю гончарства «Гніздо». Звідки така ідея?
– Сьогодні, на мою думку, це дуже актуально. Є багато людей, які хочуть прийти та спробувати зробити щось своїми руками із глини. Тим більше, що у цій справі немає ніяких обмежень – ліпити можуть усі. На майстер-класи приходять усі, хто хоче спробувати себе у цій справі. Можна практикуватися як на гончарному колі, так і в ручному ліпленні.
– Де тернопільські гончарі копають глину?
– Я її купую, бо щоб і викопати, і промити, потрібно багато часу і сили. Не жіноча це справа – глину копати (сміється).
– До речі, глина шкірі рук не шкодить?
– Навпаки, це корисно для шкіри, це безкоштовна маска для рук! А от щодо довжини нігтів, то вона має бути мінімальною.
– Чи маєте у крамниці щось унікальне, або ж фірмове?
– Усі мої роботи є лише в одному екземплярі. На 100 відсотків повторити виріб ручної роботи не може ніхто.
– Яким є необхідний мінімум техніки, приладів і засобів, щоб самостійно почати займатися гончарством вдома? І скільки це може коштувати?
– Це задоволення не є дешевим, бо потрібне гончарне коло, спеціальна муфельна піч, а також інструменти та приміщення для випалу та роботи.
– І насамкінець, із висоти вашого досвіду, дайте три поради гончарю-початківцю.
– Терплячість. Тричі терплячість! (сміється).

Розмовляв Роман Комінярський

Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua