Готується до друку унікальна книга про лемків Тернопільщини

Доторкнутись до долі народу, який пережив депортацію, означає взяти на себе частинку відповідальності за те, що відбувалось колись, і за те, що відбувається зараз. Саме так я почуваю себе, долучившись до роботи над книгою «Лемки Тернопільщини». До друку її  готує відомий тернопільський журналіст Володимир Андріїшин. Ідея книги – зібрати воєдино всю існуючу інформацію про життя та суспільну діяльність лемків на Тернопіллі. Церкви, пам’ятники, фестивалі, музеї – за роки діяльності Всеукраїнського товариства «Лемківщина» зроблено дуже багато, і це незвіданої глибини тема. Я ніяк не можу завершити жодного розділу про лемків з кожного району області, бо щодня від людей, з музейних кімнат, з надр Інтернету, з особистих сторінок нащадків лемків, зі сторінок лемківських груп у соцмережах надходять все нові історії, які вражають.

 «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», підписана 9 вересня 1944 року у польському місті Люблін, відкрила шлюзи горю і сльозам . Документи та свідчення людей стверджують, що родини поляків збирались у безпеці. Їм дозволяли забрати максимум, що могли, з рідних обійсть, і видавали на руки всі потрібні документи. Натомість на території Польщі родини українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини опинились перед справжньою небезпекою. На села почали нападати, вбивати людей, погрожувати. До родин приходили озброєні військові та примусово, у більшості випадків даючи всього дві години на збори, виселяли родини з рідних осель. Завантажували людей у товарні вагони і відправляли в Україну. Масштаби цієї трагедії з переселенням уявити складно, фактично це була депортація, адже більшість переселенців більше ніколи не побачили рідну землю.

Близько 800 тисяч людей були тоді переселені з Польщі в Україну, і більшість з них оселили на Тернопільщині. Сьогодні лемківська громада нашої області – найбільша в Україні, і 200 тисяч чоловік ідентифікують себе як лемки. А  в 1944-му родини не просто переселяли – їх часто роз’єднували, «розпорошували» по  різним селам. Депортовані заможні господарі з  Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини тут в одну мить залишилися без засобів для існування і стали бідувати. Працелюбні, ощадливі, творчі, вони опинились у великій скруті, багато родин понесли непоправні трати. Багато хто вже й онукам своїм не переповідав, звідки родом, щоб не нашкодити, адже своїх родичів вже колись чекали “з Сибіру”.

   Час невблаганно забирає свідків подій. Однак створене наприкінці 1990-х  обласне лемківське товариство дало шанс розпорошеному народу знову відчути свою самобутність і зробити кроки до збереження своєї історії та традицій, зокрема, започаткувати фестиваль лемківської культури “Дзвони Лемківщини”. Окрім того це був початок шляху до визнання подій 1944 року депортацією українців з їх рідних земель. От тільки чому гальмують прийняття відповідного закону? Чому свідків злочинів, що супроводжували це “переселення”, не спішать почути?…

Олена Мудра

На фото – пам’ятник у селі Теофіпілка Козівського району Тернопільщини; члени правління Чортківського районного відділення товариства «Лемківщина» з прапором, під яким  15 червня 1990 року відбулись установчі збори осередку

Фото автора та Ярослава Буяка

Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua