Початок життя з … кінця, або чим мене вразив дитбудинок

   Не так давно двоє студентів побували в Тернопільському Будинку дитини «Малятко». І один з них – це я зараз спробує розповісти про свої враження (вибачте, якщо буде занадто суб’єктивно і емоційно, але по-іншому писати не виходить).    Звичайна будівля на вул. Сахарова, 2, добре заховалася за висаджені перед нею сосни й ялинки. Вона б, може, так і залишилась непоміченою нами, якби ми не знали, що саме на цю адресу нам потрібно передати від імені коледжу невеличкий пакуночок для дітей. Коли передавали його педагогу-педіатру Ларисі Борисівні, то запитали, чи можна поспілкуватися з дітьми, але у відповідь почули, що зараз вирує епідемія кору, тож візити сторонніх не бажані. Ми вийшли з будинку, та вже на вулиці я зрозумів, що мушу повернутися назад, щоб поспілкуватися якщо не з дітьми, то з педагогом. З Ларисою Борисівною ми проговорили хвилин 20. І хоча їй далеко не вперше доводилося відповідати на такі «чайникові» запитання, як мої, сльози жінка стримати не змогла… Ось так і я зараз не можу. 2-га година ночі, сиджу на кухні, згадую той день, і сльози аж душать. Ні, це неможливо! Просто неможливо дивитися на таке і розуміти, що це реальність, а не страшний сон. Чорт, ну чому, чому все так несправедливо?!

   Тепер – найголовніше з того, про що розповіла вихователька. Заклад існує вже 38 років. Зараз тут знаходяться 47 діток віком від народження і до 6-ти років, поділені на три вікових групи. За кожною групою закріплений педагог-вихователь, також в будинку працюють головний лікар, логопед, психолог і кухарі. Серед дітей є лише одна кругла сирота. Всі інші — це або діти, які через певні обставини були позбавлені батьківського піклування, або ті, яких сюди передає соціальна служба, забравши перед цим у батьків і давши їм шанс виправитися (вилікуватися, наприклад, від алкогольної чи наркотичної залежності, хоча це мало кому вдається), або ж діти, чиї батьки вже невиліковно «кінчені» і не заслуговують права на життя. Майже всі вихованці будинку – з затримкою в розвитку, і сидіти, ходити та говорити починають на 4-5 місяців пізніше норми. Є дитинка, якій вже чотири рочки, але яка ще майже не говорить. Є дівчинка, чия мама – алкозалежна шльондра, яка брала з собою дитину на виклики(!) до 6-ти років, тож бідолашна вже такого надивилася, що уявити страшно. Є тут і малюки, яких працівники соцслужби забрали з наркопритонів, де підлоги не було видно – все тонуло під товстим шаром шприців і різної «дурі».

   Підтримують притулок прості люди і волонтери, які, втім, справляються з цим завданням чудово, тож діти забезпечені всім необхідним. А іграшок, сказала Лариса Борисівна, стільки, «що діти вже не знають, чим гратися». Нема у малечі тільки найпотрібнішого – люблячої сім’ї.

   А влада у нас безсовісна і безсердечна. Навідуються чиновники в «Малятко» лише перед Різдвом, Великоднем, Новим Роком і, звісно, виборами. Ось і перед минулими виборами завітав якийсь депутат. Дітки старалися, виступали, а він сидів з кам’яним обличчям і весь час дивився на годинник. Зате потім на телебаченні з’явився сльозливий сюжет, в якому той гість виставлявся мало не героєм. А через деякий час в дитбудинку вийшли з ладу тени в бойлерах, які нагрівають воду. Коштів на ремонт тоді не було, тож головний лікар наважилася зателефонувати до того самого депутата і попросити 500 гривень на ті тени та допомогу у їх встановленні, бо в колективі працюють одні жінки, і ніхто з них такого робити не вміє. Пан депутат сказав, що розгляне це питання, і ось уже 5 років, як розглядає. Ну як, як так можна?! У мене в голові не вкладається!

   Йдучи в «Малятко», я налаштовував себе, що буде важко сприймати побачене, але не уявляв, наскільки. І вже з перших хвилин перебування в закладі я зрозумів, що це місце точно не для таких сентиментальних пацанів, як я. Бо ні якісний ремонт, ні гарні картини, ні купа іграшок, ні навіть любов, з якою вихователі ставляться до малюків ( за це їм в ноги вклонитися хочеться), нажаль, не можуть приховати ту атмосферу, яка тут панує. Атмосферу покинутості і самотності. Людині, яка ніколи з таким не зустрічалася, дуже складно там перебувати, повірте. І найскладніше –  зустрітися з тими маленькими дітиськами, які ні в чому не винні, але чомусь, через щось, знаходяться в місці, яке взагалі не повинно існувати. Жодна дитина в світі не заслуговує на такий початок свого життя. І коли до мене раптом підбігли маленькі хлопчик і дівчинка, й обоє в один голос закричали «Тату, тату, ти до нас? Ти прийшов нас додому забрати?», то світ перед очима впав. В той момент навіть жити не хотілося, а з іншого боку — хотілося, як ніколи. І зовні наче завмер, стоїш, не дихаєш, і слова сказати не спроможний, а всередині вирує і любов, і дика ненависть, і серце аж з грудей вилітає. Придумав на ходу тупу «відмазку», подякував Ларисі Борисівні, що все-таки дозволила хоч на хвилинку зустрітися з дітьми, і «вбитий» поспішив до виходу. Але навіть вдома не знав, куди подіти емоції. До ранку не міг заснути, все думав, думав, думав…

Андрій Гнатюк

На фото – у Тернопільському дитбудинку «Малятко»

Фото автора

Loading...
Використання матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється тільки за умови прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на www.pressclub.te.ua