На Тернопільщині протягом 2016 року працевлаштовано 51 переселенця


З початку року послугами обласної служби зайнятості скористались 135 внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованих територій та районів проведення АТО. Найбільше переселенців звернулося до Тернопільського міськрайонного центру зайнятості – 50, Теребовлянського – 13, Чортківського – 11, Кременецького – 9, Борщівського та Лановецького районних центрів зайнятості – по 8. Про це повідомив директор обласного центру зайнятості Василь Олещук.
«Працевлаштовано 51 переселенця, – зазначив він. – Зокрема, шляхом виплати одноразової допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності – 1 безробітного, з компенсацією роботодавцям витрат на оплату праці – 16 внутрішньо переміщених осіб, а з компенсацією витрат для проходження медогляду – 1 таку особу».
Професійне навчання проходили 13 переселенців, після його закінчення 11-ти з них надано місця праці. До громадських та інших робіт тимчасового характеру залучено 5 осіб. «Нині на обліку в обласній службі зайнятості перебуває 22 безробітних з числа переселенців, для яких продовжується пошук роботи», – сказав Василь Олещук. До слова, допомогу по безробіттю на 01.12.2016 отримували 15 безробітних даної категорії громадян (68,2% від їх загальної чисельності). Середній розмір цієї допомоги з початку року зріс на 41,7% і становив 1479 грн.




Гранти на самозайнятість для внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад Тернопільщини


Міжнародна організація з міграції (МОМ) за фінансової підтримки Уряду Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, що діє через Міністерство з міжнародного розвитку розвитку (DFID), розпочинає проект підтримки самозайнятості внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад в Україні.

ЗАПРОШУЮТЬСЯ: Внутрішньо переміщені особи (ВПО) віком 18-60 років (жінки та чоловіки). Місцеві мешканці Тернопільської області віком 18-60 (жінки та чоловіки) (багатодітні, малозабезпечені, особи з інвалідністю).

У РАМКАХ ПРОЕКТУ ЗАПЛАНОВАНО:

ЕТАП I. ДВОДЕННИЙ ТРЕНІНГ

ЕТАП II. ПРИВАТНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ

Кожному учаснику проекту буде надано експерта для допомоги у формуванні бізнес-плану.

ЕТАП III. ЗАХИСТ БІЗНЕС-ПЛАНІВ АБО ЗАЯВОК

Коротка презентація бізнес-плану перед комісією МОМ, в результаті якої буде прийняте рішення про виділення гранту.

ЕТАП IV. НАДАННЯ ГРАНТІВ

Для 60% учасників проекту буде виділено грант для закупівлі обладнання.

Розмір гранту: &625 (фунтів)

Призначення:

На обладнання, інструменти, професійна техніка, меблі тощо

ЯК ДОЛУЧИТИСЬ ДО ПРОЕКТУ

  1. Зателефонувати представнику громадської організації “ТМЖК”Відродження нації”.
  2. Подати коротку заявку на співбесіду координатору громадської організації.
  3. Завітати до офісу громадської організації для короткої бесіди та заповнити анкети учасника (м. Тернопіль, б-р Шевченка, 1 (1-й під’їзд, 2-й поверх “ТМЖК”Відродження нації”)
  4. Надати оригінали:

– довідки ВПО (лише для переселенців);

– паспорт;

– ідентифікаційний код;

– свідоцтво про реєстрацію ФОП (обов’язково лише для групи “Самозайнятість” – як перевага);

– довідки про малозабезпеченість, інвалідність, багатодітність тощо (для місцевих громадян).

ТЕРМІН ПОДАЧІ ЗАЯВОК – ДО 30 ГРУДНЯ 2016 р.

 * Передбачається конкурсний відбір кандидатів на участь в програмі.

“ТМЖК”Відродження нації”

Контактні особи: Вандяк Оксана Іванівна      098 210 84 15   

Горшко Ольга Мар’янівна  067 165 44 45

Детальна інформація на сайті МОМ http://www.iom.org.ua/en/node/1691




Пам'ятку для переселенців підготував Тернопільський прес-клуб


Це стало можливим у процесі реалізації проекту «Створення на базі Тернопільського прес-клубу комунікаційного майданчика для покращення адаптації та соціалізації внутрішньо переміщених осіб в місцевих громадах” за підтримки Фонду сприяння Демократії Посольства США в Україні. За словами упорядника брошури Володимира Андріїшина, у цій пам’ятці зібрана уся необхідна законодавча та практична інформація для тих людей, які змушені були покинути домівки через анексію Криму та окупацію частини території Донбасу.

“Готуючи цю брошуру, ми ставили перед собою дві мети. Перша, це морально-психологічна: переселенці, користуючись цією пам’яткою, знатимуть, що про них пам’ятають, хочуть їм допомогти, що їхні проблеми та доля не є байдужими тернополянам, – розповів Володимир Андріїшин. – А по-друге, це практична мета. Тут зібрана уся найнеобхідніша інформація – від законодавчої до рекомендацій, як себе поводити у конкретних ситуаціях. Приміром, щодо працевлаштування, вироблення  документів, відновлення втрачених документів тощо. Тут  подані  телефони та адреси усіх служб та організацій, які працюють з переселенцями, означено коло питань, якими вони займаються”.

Пам’ятки  передано усім службам, які розповсюджуватимуть брошуру безкоштовно серед переселенців.

 

 




Переселенці області отримують допомогу від громадських організацій


Міська організація товариства Червоного Хреста  у ці дні проводить благодійну акцію для переселенців. Про це повідомила під круглого столу  Тернопільського прес-клубу  голова Тернопільської обласної організації товариства Червоного Хреста  Олександра Бригадир, внутрішньо переміщеним особам, які ще не зверталися до цієї організації та проживають у Тернополі,  надають продуктові набори та миючі засоби. «Миючі засоби  передали наші колеги з Німеччини, – розповіла голова організації. – А продуктові набори, а саме овочі, збираємо завдяки благодійникам з Тернопільщини».

Загалом ця організація допомагає переселенцям із самого початку, як тільки  на Тернопільщину почали прибувати  мешканці Криму, а згодом із Донбасу – із 2014 року. Забезпечують їх також одягом, взуттям, необхідними  речами для побуту.   За весь час Червоний Хрест  Тернопільщини  надав допомогу  трьом тисячам переселенців на суму 600 тисяч гривень.

Адреса міської організації – вул.. Шпитальна,2. Телефон – 43-76-09, обласної – вул. Гоголя,2. Телефон – 52 10 62

Понад два роки тому активно працює із переселенцями  і  Тернопільський благодійний фонд «Карітас». За словами психолога цієї організації Галини Якубович, допомога також надавалася постійно, організовувалися різноманітні акції  для таких людей – і напередодні  великих релігійних свят, до нового навчального року,  до Дня матері  тощо.  А день назад  відбулася щорічна акція «Дари осені» у приміщенні БФ «Карітас-Тернопіль» для внутрішньо-переміщених осіб зі Сходу.  Ці люди отримали  продуктові  набори –  картоплю, буряк, гречану крупу, квашену капусту, а також молочні  продукти. «Матеріальну та психологічну допомогу у «Карітасі» отримали понад дві тисячі переселенців. Надаємо також медикаменти, у нас є безкоштовна пральня, обіди. Для діток проводяться різні заходи – безкоштовні навчання англійської мови, ручної роботи тощо», додала Галина Якубович.

Адреса організації – вул. Замонастирська, 1.  Телефон –  52-36-84.

Захід відбувся в рамках проекту «Створення на базі Тернопільського прес-клубу комунікаційного майданчика для покращення адаптації та соціалізації внутрішньо переміщених осіб в місцевих громадах” за підтримки Фонду сприяння Демократії Посольства США в Україні .

 

 




28 жовтня 2016 року о 13:00 розкажуть усе про адаптацію вимушених переселенців на Тернопільщині


Тернопільський прес-клуб запрошує журналістів, щоб обговорити одну з актуальних проблем сьогодення – адаптацію вимушених переселенців в місцевих громадах Тернопільщини. Під час круглого столу буде підведено підсумки реалізації проекту, спрямованого на допомогу переселенцям, яку здійснював Тернопільський прес-клуб. А також відбудеться презентація спеціального довідника, в якому зібрано потрібну внутрішньо переміщеним особам інформацію.Гості прес-клубу:
Ірина Жигунова, Радник Міністерства соціальної політики України з питань ВПО у Тернопільській області.
Петро Химейчук, директор Тернопільського обласного центру зайнятості.
Наталія Стахів, заступник начальника відділу організації сприяння працевлаштуванню обласного центру зайнятості
Олександра Бригадир – голова обласної організації Товариства Червоного Хреста.
Наталія Масник – керівник соціальних проектів Тернопільського благодійного фонду «Карітас».
Захід розпочнеться 28 жовтня 2016 року (п’ятниця) о 13 годині 00 хв. у конференц- залі
№ 2 (3-ій поверх) готелю «Тернопіль» вул. Замкова, 14.

Захід проходитиме в рамках проекту «Створення на базі Тернопільського прес-клубу комунікаційного майданчика для покращення адаптації та соціалізації внутрішньо переміщених осіб в місцевих громадах” за підтримки Фонду сприяння Демократії Посольства США в Україні .




Чому залишив Тернопіль переселенець номер один?


Мова не про найпершого за статистикою вимушеного переселенця з тих, хто приїхав на Тернопільщину у 2014-му. А про особливого, унікального, якого на пероні тернопільського залізничного вокзалу урочисто зустрічали і представники влади, і відомі політики, і журналісти більшості ЗМІ. Що ж, кримчанин Володимир Черемошенцев – росіянин за національністю і «бандерівець» за переконаннями – безперечно заслужив на таку увагу. Про життя цього сивочолого чоловіка можна знімати гостросюжетні фільми, тож зараз я лише коротко нагадаю про основні віхи його незвичайної і складної долі.

Випробування долі
Народився Володимир Черемошенцев на російському Поволжі. Батька більшовики вбили за спробу захистити своє майно, дві сестрички померли від голоду, третя загинула потім під час війни. Тікаючи від того самого голоду, мати і тітка з маленьким Володею дісталися до України, а згодом знайшли прихисток в Криму. Але згодом почалися нові випробування. Під час фашистської окупації 15-річного хлопця загнали в ешелон разом з сотнями інших людей, вибраних для примусових робіт у Німеччині, але біля західного кордону України йому дивом вдалося втекти. Там, у західноукраїнських лісах, і зустрівся юний росіянин з українськими повстанцями, спілкування з якими призвело до кардинального перевороту в душі і світогляді юнака. Чермошенцев потрапив у Дубенську сотню УПА, очолювану легендарним командиром Юрієм Чуйковським, і став її повноцінним бійцем, ще навіть не досягши повноліття. Потрапивши в полон, пройшов через катівні НКВС, де йому ламали ребра і виривали обценьками нігті. Тільки дивом йому вдалося втекти і дістатися до Криму. Але паспорта не мав, і признатися, де був так довго, нікому не міг, тож певний час жив нелегалом. Добре розумів, що довго так тривати не може, бо знаходиться під підозрою, і що йому можуть приписати усе, що завгодно, а якщо дізнаються про участь в УПА, то розстріляють. Тому свідомо наважився вчинити дрібну крадіжку в надії відбути короткий строк і почати вже легальне життя. Однак за те, що заліз у колгоспний виноградник, раптом «впаяли» 10 років і відправили на лісоповал до Сибіру, звідки вдалося звільнитись раніше лише через смерть Сталіна.
Після цього життя нарешті начебто налагодилось, влаштувався на роботу, одружився, народилися діти, але своє повстанське минуле все одно мусив роками тримати у великій таємниці. Відтак доля вдарила новими випробуваннями. Трагічно загинули вже дорослими усі четверо дітей Володимира Олексійовича, згодом померла дружина. Єдине гріло зболену душу – Україна нарешті здобула незалежність, тож він зміг відкрити свою таємницю і почав з гордістю називати себе бандерівцем. А найголовніше – одержав можливість займатися просвітницькою роботою, розповідати землякам правду про ті непрості буремні роки в Українській повстанській армії. Літній чоловік став активним членом нечисленної, але «бойової» Кримської організації Конгресу українських націоналістів. І навіть в страшних снах йому не снилося, що знову назвуть «ворогом народу», а ще – почнуть звинувачувати у зраді Росії, звідки він родом, і погрожувати «судити за законами військового часу». Важко уявити собі ницість тих, хто взявся погрожувати 88-річному чоловікові, позбавивши його можливості спокійно дожити віку там, де провів усе життя. Але саме жорстокість, цинізм і нахабство цих людей примусили Володимира Чермошенцева прийняти рішення виїхати з окупованого Росією Криму. За допомогою звернувся до кримських КУНівців, а вже ті попросили сприяння у колег з західної України. В Тернополі Володимира Олексійовича прийняли, як рідного.

«На нас в нього нема причин ображатися»
Поспілкуватися з цим чоловіком незвичайної долі я їздила до санаторію «Медобори» в Конопківці Теребовлянського району, який став першим тимчасовим домом Черемошенцева на Тернопільщині. Володимир Олексійович по-хорошому вразив мене і ясністю розуму, і обізнаністю в сучасних політичних подіях, і тверезою та мудрою їх оцінкою, а ще – чистотою української мови. На запитання, чи добре йому тут, відповів: «Як в раю! Говорю, що хочу, що думаю, і ніхто не ганяє, не лякає. Тут особливий край, тут люди знають, що таке Україна».
Водночас він був твердо переконаний, що незабаром повернеться до свого мальовничого Бахчисараю. «Скоро ось переберуся в Дім ветеранів, побуду там трохи, а потім виженемо окупантів, і назад до Криму поїду», – сказав тоді на прощання.
Та наша розмова відбулася майже два з половиною роки тому. Крим і досі окупований, але Володимир Черемошенцев таки повернувся туди, залишивши Тернопіль вже непомітно і без почестей. Я дізналася про це зовсім випадково, і, чесно кажучи, спочатку була дуже здивована і стривожена. Адже після великої кількості інтернет-публікацій і телесюжетів, які з’явилися під час його перебування на західній Україні, і в яких акцентувалося на його проукраїнських націоналістичних переконаннях, чоловіка там могли чекати великі неприємності. Також не давало спокою запитання «Чому? Можливо, його тут чимось образили?». У пошуку відповіді звернулася до Володимира Ткача, керівника Тернопільської обласної організації КУНу, який опікувався незвичайним переселенцем. «На нас в нього аж ніяк нема причин ображатися, – розповів він. – Робили для нього все, про що просив, все можливе. Облрада доплату до пенсії організувала, в геріатричному пансіонаті мав окрему кімнату з гарними умовами. Була можливість і хату в Петриках дати, хоч одному йому проживати було б значно складніше, зважаючи на вік. Відвідували його часто – і ми, і з братства ОУН-УПА, і з Спілки політв’язнів. Возили його тими місцями, де колись воював. Студенти Львівського університету до нього не раз приїжджали, навіть гроші збирали, та й з усієї України відвідувачів вистачало. Він прагнув активності, але разом з тим швидко від неї втомлювався, тим більше, що почали смикати представники певних політичних сил, називати які не хочу. Знаю також, що дружина весь час просила його повернутися, переконувала, що там все ніби заспокоїлося і ніхто його більше чіпати не буде, а також скаржилася, що його весь час по телебаченню показують, а її там за це смикають. Під час нашої останньої розмови Володимир Олексійович був дуже сумний, і знову розповідав, що дружина весь час кличе, а я ще застерігав, щоб був обережним, бо, може, то якась пастка, але він таки поїхав – хтось з родичів за ним приїжджав. Я потім набирав кілька разів його номер телефону, але абонент весь час був поза зоною. Та й зв’язок з Кримом зараз самі знаєте, який…».

Пенсія в обмін на громадянство
Заради телефонної розмови з Кримом мусила внести Росію в список «улюблених країн» за спеціальним тарифом Київстару. Відповіла на мій дзвінок спочатку дружина Черемошенцева, Валентина Іллівна. Після мого пояснення, хто я, і що телефоную, лише аби дізнатися, як там Володимир Олексійович, розмовляла дуже привітно. Сказала, що все в нього гаразд, от тільки здоров’я підводить, бо ж уже 90 виповнилось, а від віку нікуди не подінешся. На моє запитання, чи ніхто його там не ображає, відповіла, що ні, і додала напівжартома – «Та й хто може, крім мене? Він же весь час вдома». Потім на моє прохання передала телефон чоловікові, попередивши, що він став недочувати. Володимир Олексійович спочатку відповідав російською і насторожено. Але коли нагадала йому про зустріч в Конопківці і передала привіт від Тернополя і всіх, хто тут ним опікувався, його голос відразу потеплів, і я почула першу фразу українською: «Вітання там усім!». Запитала, як його справи, хоч розуміла, що навряд чи людина буде скаржитись в такій ситуації. Відповів, що все нормально, от тільки ноги вже не ходять… Відтак як не намагалася довідатися про якісь проблеми чи потребу в допомозі, він скаржився лише на здоров’я, тож вирішила більше не «діставати» літню людину запитаннями. І з огляду на те, що Володимир Олексійович погано чує, і на те, що не було гарантії про відсутність зайвих вух поряд з ним чи « в ефірі», бо найменше хотілося навіть мінімально нашкодити цьому чоловікові чи завдати якихось переживань. Тим паче, що з інших джерел я вже знала, приміром, що після довгої тяганини пенсію йому назад в Крим переоформили лише після того, як він отримав російський паспорт. Тож по суті примусили змінити громадянство.
Що ж, Володимире Олексійовичу, хай попри все вам буде добре, чи бодай спокійно, у вашому рідному, хоч і окупованому, Криму, якому ви все-таки надали перевагу перед Тернополем. Дуже сподіваюсь, що у вас залишились лише добрі спогади про наше місто і його людей. А ще дуже хочеться, щоб ви дочекалися того часу, коли Україна поверне свій Крим.
Світлана МИЧКО
Фото автора, фотокадр ТСН

%d0%bd%d0%b0-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%be%d0%bd%d1%96-%d1%83-%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%bd%d0%be%d0%bf%d0%be%d0%bb%d1%96-%d0%b2%d0%b5%d1%82%d0%b5%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%b0-%d0%be%d1%82%d0%be%d1%87%d0%b8%d0%bb




За два роки з Тернопільщини виїхало майже півтори тисячі переселенців


На Тернопіллі станом на жовтень проживає 2484 переселенці з Криму та Донеччини. Найбільше внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО – 2314 чоловік, серед яких 509 дітей, 804 інваліди та людей похилого віку. Із Криму – 170 осіб (45 дітей, 37 інвалідів та пенсіонерів).

У Тернопільській області звернулось за переведенням пенсійних справ по місцю тимчасового перебування 1189 осіб. У тому числі: 52 особи, що прибула з Автономної Республіки Крим та м. Севастополя; 712 осіб, які прибули з Донецької області; 425 осіб, які прибули з Луганської області. Із загальної кількості осіб, які отримували пенсії за тимчасовим місцем перебування. 235 осіб вибули за межі області.

У дошкільні навчальні заклади області влаштовано 76 внутрішньо переміщених дітей: 15 дітей – із Автономної Республіки Крим, 39 дітей – з Донецької області та 22 дитини – з Луганської області.

Загалом, у загальноосвітніх навчальних закладах області навчаються 256 внутрішньо переміщених учнів: 46 учнів – із Автономної Республіки Крим, 148 учнів – з Донецької області та 62 учні – з Луганщини.

У професійно-технічні навчальні заклади області влаштовано 10 внутрішньо переміщених учнів: 4 учні – з Донецької області та 6 учнів – з Луганської області.

До базових центрів зайнятості області звернулось у пошуках роботи 501 особа. В результаті проведеної роботи 213 осіб працевлаштовані, проходили професійне навчання 37 осіб, були залучені до тимчасової зайнятості 43 особи. На обліку у центрах зайнятості області продовжує перебувати 29 внутрішньо переміщених осіб.

З території області виїхало 1466 (390 дітей) внутрішньо переміщених осіб.

Станом на жовтень в області додатково можливо розмістити 307 осіб, у  27 об’єктах державної і комунальної власності. А саме: дітей – 184; інвалідів та осіб похилого віку – 105; хворих, що потребують стаціонарного лікування – 18.

Робота щодо зустрічі та соціального забезпечення внутрішньо переміщених осіб триває та знаходиться на постійному контролі обласного Міжвідомчого координаційного штабу, який був створений у липні 2014 року.




«Наш статус неправильний. Ми – найсправжнісінькі біженці!»


Мій минулий матеріал про переселенців був присвячений тим з них, хто проживає в Петриківському обласному геріатричному пансіонаті під Тернополем. Але в основному це були факти, які повідомив про їхнє життя-буття директор закладу Степан Глушок. Тим часом під час відвідин геріатричного я поспілкувалася і з самими переселенцями, тож зараз, як і обіцялося, про основне з цієї розмови. В цілому настрій у людей нормальний, відчувається, що вони вже обжилися, призвичаїлися і відчувають себе захищеними у своєму нинішньому державному домі. Однак зрозуміло, що світ на ньому не замкнувся, адже всі вони, як я вже повідомляла в першій публікації, зовсім не престарілі й немічні. Хоча ось найстаршій, Раїсі Павлюченко з Краматорська, приміром, вже 76 – далеко не молода, і хворіє постійно, має проблеми з дихальними шляхами, однак бадьора і досить активна. В пансіонаті її напівжартома називають «гречанкою», бо побувала в Греції, де вже тривалий час на заробітках її дочка. Каже, що там їй не дуже сподобалось, а тут, в пансіонаті – як в раю,і все необхідне є, літній же людині вже багато не треба. А з дорогими ліками дочка допомагає. В Краматорськ бабуся повертатися вже не збирається. Зате успішно освоїла планшет з інтернетом, тож з рідними й близькими може спілкуватися, не зважаючи на відстань.
Донеччанка Світлана Осипенко – жіночка весела і балакуча, тож з гумором розповідає навіть про неприємне і страшне. Не так давно вона повернулася з Донецька, де залишилась квартира. «З квартирою поки що нічого не трапилось,- каже, – але продати її неможливо. А толку там нема ніякого, і що буде далі – невідомо. В нашому восьмиквартирному будинку на окраїні лише одна квартира зараз заселена, і ще в одну господиня приїжджає лише вдень, коли не стріляють, а на ніч їде до сина, бо боїться. В центрі Донецька ніби й війни нема, все тихо і спокійно, а окраїни постійно «довбають», коли починається – люди спішать сховатися в підвали чи хоч кудись. І дуже вони всі озлоблені – хто на Росію, хто на Україну, один каже так, інший сяк, і суцільна невідомість щодо майбутнього. А ціни там які – це просто жах! Я планувала там деякі квартирні справи вирішити і трудову книжку забрати, але як почали бомбити, то кинула все і назад, щоб тільки по швидше вибратись…». «Не цікавились, як вам тут на «бандерівщині» живеться?» – запитую. «Коли одного разу запитали, то показала великий палець – «люкс», мовляв, – відповідає пані Світлана, – бо мені справді дуже подобається і в цьому пансіонаті, і в Тернополі. Та й не чужий мені цей край, бо мама була родом з Підволочиського району. А взагалі там особливо не переймаються, хто куди виїхав, бо власних проблем вистачає».
«А я взагалі місцева, і тато в мене з Тернополя, – чистісінькою українською долучається до розмови ще одна колишня жителька Донеччини Галина Овсієнко.- Все життя в Торезі на взуттєвій фабриці пропрацювала, але не повернуся туди нізащо, бо ще розстріляють, як бандерівку. Тим більше, що і рідня тут, а там все дуже змінилося. Шахти працюють, але зарплати дають половину, а ціни на все дуже високі, купити нічого неможливо». «А тут вас ніхто не ображав з місцевого населення? Сепаратистками не обзивали?» – запитую вже в обох. Ні на мить не замислюючись, в один голос відповідають, що ніколи нічого подібного за півтора року їхнього тут перебування не траплялося.
Значно критичніший погляд на реалії у 63-річної Світлани Яблоновської з Стаханова на Луганщині, колишнього викладача. Ні, вона зовсім не в образі на тернополян чи на керівництво геріатричного пансіонату. Навпаки, дуже вдячна Степану Глушку за увагу, турботу і допомогу в надзвичайно складний період, коли
вже в Тернополі їй довелося робити онкологічну операцію. «Про мене тут турбувалися, як про віп-персону», – каже. І зі сльозами на очах згадує, як зовсім незнайомі люди передавали їй гроші на лікування. Критичний же настрій жінки стосується іншого.
– Держава кинула нас на виживання, – починає вона свій емоційний монолог російською. – І чомусь назвала переселенцями. Але які ж ми переселенці? Хіба ми просто так захотіли і переселилися? Ми всі – найсправжнісінькі біженці, я наполягаю на цьому! Там, де ми жили раніше, йде війна, у нас немає можливості жити у своїх домівках, на своїй території – що ще потрібно для цього статусу? Але ми під нього чомусь не потрапляємо! І жодні міжнародні організації нас ніколи в ньому не визнають, поки не визнає наша власна держава, а її ставлення взагалі незрозуміле. Так, умови тут нормальні, хоч і не ідеальні, але з наших пенсій вираховують за харчування і проживання, але належну допомогу вже не виплачують, бо вважається, що ми знаходимось на державному забезпеченні. Вибачте, але ми ж не 80-річні престарілі, яких може влаштовувати такий мінімум. І якщо вже переселенці, то згадайте хоча б чорнобильських переселенців, для яких цілі містечка будували, створюючи належні умови для життя. То хотілося б, щоб і про нас по-іншому держава потурбувалась, якусь житлову програму затвердили, щоб можна було хоч на якусь малосімейку маленьку розраховувати. Адже у нас нема можливості продати житло там, щоб купити потім тут. Знаю, що в областях, де переселенців багато, є цілі містечка з німецьких вагончиків-будиночків, а тут взагалі нічого нема. І працювати ми, згідно з законодавством, не маємо права, якщо ми в такому закладі проживаємо. Коли сюди тільки приїхали, нам, як пенсіонерам, запропонували або сюди, або хатинку в селі і курей вирощувати. Ми вибрали пансіонат, бо думали, що це ненадовго, що ще місяць, чи два-три, і все там закінчиться, тож можна буде повертатися додому. Але кінця так і не видно.
– Ви хочете повернутися назад?
– Я дивлюсь на речі реально і розумію, що це неможливо. Там залишилось в основному населення, настроєне щодо України негативно. Є, звичайно, і люди інших настроїв, але їх значно менше, і їм там дуже нелегко.
– Скажіть, будь-ласка, чому ви вибрали для проживання саме Тернопіль?
– Бо ми з чоловіком хотіли туди, де дійсно Україна, де живуть національно свідомі люди, які готові відстоювати свою свободу. Спочатку вибрали Львів, але там довго не могли дати якоїсь конкретної відповіді щодо можливості. А звідси відразу сказали: «Приїжджайте,ми готові вас прийняти!». І ми зовсім не шкодуємо, що зробили такий вибір. Але коли починаєш задумуватися, що ось таким, як зараз, твоє життя буде вже завжди – повірте, стає страшно…
На жаль, ця моя співрозмовниця не захотіла фотографуватись, ну але це її право.

Світлана МИЧКО

На фото – Раїса Павлюченко з Краматорська, яку називають «гречанкою», чудово освоїла планшет та інтернет
Фото автора




Переселенці з Донбасу та Криму  знаходять підтримку у Карітасі


Благодійний фонд «Карітас» одна з тих організацій, які суттєво допомагають вимушеним переселенцям із Криму та Донбасу. Спершу одразу після трагічних подій на Майдані  у 2014 році тут зорганізували надання психологічної  та соціальної  допомоги учасникам протестів, їхнім членам сім’ї, а також свідкам подій. У зв’язку із подіями в країні  фахівці Карітасу розпочали діяльність з вимушеними переселенцями з Криму та Сходу України. Усі, хто звертається до цієї організації, отримує необхідну для себе соціальну, психологічну, медичну, гуманітарну  та духовну допомогу.

Одне з головних завдань, яке ставить перед собою Карітас, – це допомога у відновленні ресурсів особистості, адаптація людини до життя у нових умовах.

Для цього робиться багато. І це не тільки психологічна підтримка, яка необхідна людям, які вимушені були «зібрати життя в одну валізу» та зірватися із рідних місць.  Переселенців, їхніх дітей залучають до різноманітних заходів, які організовує організація. Приміром,   «Шкільний портфелик», «Свято Миколая», «Андріївські вечорниці», «Різдвяна Свята вечеря», «Великодній кошик», Свято Матері та багато інших.

Так, приміром, цьогоріч на сам Святвечір, який для переселенців організовувався уже вдруге, зібралося близько 80 чоловік з Тернополя та околиць. Вони спільно розділити святу вечерю, колядували. Діти переселенців брали участь у вертепі.  Багато з тих, хто прийшов, вперше долучився до наших традицій і побачив, як тут, на Тернопільщині, відзначають Різдво.

Улітку для дітей переселенців та інших підопічних  Карітас зорганізував гру « Квест».  Основним  принципом  гри було  об’єднання  в команди та подолання чотирьох ліній рухливих та одночасно інтелектуальних  завдань.  Саме така форма роботи з дітьми ефективно  засвоює почуття відповідальності за команду, почуття підтримки, згуртованість, вміння домовитись та відстоювати  свою думку,  нести відповідальність за прийняті рішення.

Перед початком нового навчального року «Карітас»  провів акцію  «Шкільний портфелик». Завдяки волонтерам та благодійникам були зібрані кошти та шкільні приладдя для дітей – сиріт, дітей з малозабезпечених, кризових сімей та переселенців із Сходу. Таким діткам були вручені портфелики, зошити, ручки, кольорові олівці, фарби, альбоми, олівці, пенали, кольоровий папір, кольоровий картон, гумки, лінійки.

«Карітас у Тернополі  з 2014 року працює з вимушеними переселенцями, – каже керівник проекту допомоги вимушеним переселенцям Наталя Масник. – Надаємо психологічну допомогу, соціальну, частково забезпечуємо медикаментами, продуктами харчування. Працюємо з дітками, проводимо  курси англійської мови, курси з ручної роботи тощо. Ми готові допомогти кожному».

11121113




«Нас переконували залишитися у Кримському медичному університеті»


Анексія Криму, війна на Донбасі внесли корективи у життя не тільки корінних мешканців цих регіонів. Торкнулися ці події і українського студентства.  Уляна Смажелюк, Катя Сорочан та Олексій Сорокін – з різних міст материкової України, і до березня  2014 року  були студентами Кримського державного медичного університету ім.С.І.Георгієвського. Вони одні з тих, хто одразу  після анексії Криму вирішили навчатися у Тернополі. Тепер уже два роки вони студенти Тернопільського медичного університету ім.І.Горбачевського.

Розповідають, що багато студентів Кримського медуніверситету перевелися на навчання в інші медичні навчальні заклади  України. У вузі залишилися здебільшого мешканці Криму, хоча і серед них були такі, хто вирішив змінити місце навчання.

«Коли ми сказали, що виїжджаємо,  з нами проводили “бесіди” і декани, і ректор, – кажуть студенти. – Переконували нас залишитися у Кримському медуніверситеті, що усе буде ще краще, що ми можемо спокійно вчитися, і не хотіли віддавати документи. Писали прохання про переведення в інший вуз – керівництво їх відхиляло».

До Тернополя вони приїхали без необхідних паперів. Звичайно, переживали. Однак, Тернопільський медуніверситет зустрів колишніх кримських студентів гостинно. Спершу їх прийняли на навчання як вільних слухачів, надали гуртожиток, кому було необхідно. А згодом, коли прийшли документи,  Катя, Уляна та Олексій здали так звану академічну заборгованість, владнали усі процедурні питання та  стали студентами уже Тернопільського медуніверситету.

«Нас справді прийняли дуже добре і з розумінням, – розповідають студенти. –  Жодних проблем не виникало. І у групах ми одразу влилися в колектив. Була єдина проблема спершу – мовна, адже в Криму викладання було російською, і ми вже звикли до термінів цією мовою. Однак, коли на перших порах повідомляли викладачів, що відповідатимемо російською, бо нам так простіше, ніхто нам слова не сказав всупереч – аби тільки відповідь була правильна. Це була єдина маленька «поблажка» нам. А вимоги були і є такі ж, як і до решти студентів.  Тепер, звичайно, ми вже повністю адаптувалися. Хоча, не приховуємо, спочатку було важко – потрібно було звикати і до нового місця, і до викладачів, і до особливостей навчального процесу тощо».

До речі, Олексій, як тільки перевівся до Тернополя, взяв академвідпустку і … став бійцем Національної гвардії. Брав участь у бойових діях під час звільнення Слов’янська.

Як розповіли у медичному університеті, з Криму у вуз прибули перші студентські «переселенці». Згодом  почали переводитися студенти з тимчасово окупованого Донбасу – загалом близько ста чоловік, серед яких й іноземці.