На Сході Україну люблять не менше, ніж на Заході


Можливо, не так гучно говорять про це, але в щирості «східняків» не доводиться сумніватися. У цьому переконалися журналісти західних регіонів, які побували у прес-турі на Дніпропетровщині. І хоч погода буда по-весняному примхливою: дощ, рвучкий вітер, але це компенсувалося щирістю і теплотою зустрічей, які організували для нас колеги з місцевого прес-клубу. Супроводжувала гостей його координатор Наталя Назарова, залюблена у свій край.

Від хатнього розпису до визнання ЮНЕСКО

Перша зустріч – з хлібом-сіллю, з піснею про рідну Петриківку – на порозі Петриківського музею етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва. Невеликий фольклорний колектив «Журавка» очолює директор цього закладу Любов Юхименко. Цікаву екскурсію зробила працівник музею Олена Терещенко. А показати є що: тут зберігається 2,5 тисячі предметів з історії, етнографії, розвитку народно-прикладного мистецтва. Можна простежити шлях декоративно-орнаментального малярства від селянського хатнього розпису, яке сформувалося на Дніпропетровщині у 17-у столітті, до включення наприкінці 2013-го року петриківського розпису до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Петриківський розпис (його ще називають петриківкою) – воістину народне мистецтво. Переважають квіткові візерунки, у яких вгадуються садові і польові квіти. Але не тільки. Часто уява самодіяльних підказує таку їх форми, яких немає у природі, але вони такі ж прекрасні. Квіти нерідко поєднуються з птахами: голубами, півнями, жар-птахами… Рідше – з тваринами. Фарби також на початках були природними: їх видобували з трав, робили відвари, потім з»явилися фабричні барвники. Не перестаєш дивуватися, як лише чотирма кольорами: синім, червоним, жовтим і зеленим можна передати розмаїття навколишнього світу. Та й інструменти були не хитрі: саморобні пензлики із стебел болотних трав, паростків дерев… І нині найкращими вважаються пензлики з котячих хвостиків – вони найтонші. Як колись, і нині в ходу …власні пальці.

До когорти найвидатніших майстрів-петриківців належать Тетяна Пата, Ганна Павленко, Надія Білокінь, Оришка Пилипенко… У кожної свій неповторний стиль, своя палітра, але всі вони об»єднані під єдиним «дахом» петриківського розпису. Те ж можна сказати і про сучасних майстрів. А ще у музеї велика колекція саморобних ляльок: забавок, берегинь, обрядових, зерновушок, травниць… Є багато рушників, писанок… Одна з них – гігантська – також у стилі петриківського розпису.

Птаха, яка оберігає малят

Діти заохочуються до малярства змалку. У цьому ми переконалися, завітавши до дошкільного закладу «Сонечко». Його вихованці влаштували нам гарний концерт, а потім подали майстер-клас з петриківського розпису. Ми не переставали дивуватися, як вправно своїми пальчиками малювали вони орнамент писанки. Пальчик у фарбу, на папір – і ось вже розквітло гроно калини. Завідувачка садка Галина Кравець показала над входом в ігрову кімнату жар-птаха і розповіла цікаву історію. Колись давно намалювала його вихователька Валентина Козин. Хтось з перевіряючи зауважив, що птаху там не місце. Його спробували замалювати, але контури казкового птаха знову і знову проявлялися. Вирішили залишити його у спокої, тільки поновили фарби. Може, й справді він оберігає дітлахів?

Неподалік садочка – бетонний паркан, орнаментований петриківським розписом ручної роботи. Його довжина – 120 метрів. Розмальовували паркан 30 професійних майстрів та 127 вихованців петриківського будинку дитячої творчості, учнів художньої школи та спеціалізованого профтехучилища. Допомагали їм представники двадцятьох дипломатичних місій, акредитованих в Україні. У вересні 2012-го року цю роботу занесли до Книги рекордів України.

А фабрики – нема

1958-го року з ініціативи Федора Панка у Петриківці було створено фабрику розпису. Її вироби: тарелі, вази, дощечки та інші речі експортувалися у 80 країн світу. Це була одна з найвідоміших візитівок України. На жаль, доводиться констатувати: була, бо нині підприємства, на якому працювало до півтисячі осіб, немає. Існувала відпрацьована система передачі традицій петриківського розпису: дитсадок, художня школа, професійне училище, фабрика. Нині один з її компонентів, найголовніший, зник. Майстри працюють вдома, але це вже не те.

– Ми там виросли, – зі сльозами на очах згадує заслужений майстер народної творчості Людмила Горбуля. – Всі дуже шкодуємо за дружнім колективом фабрики.

Нині художники об»єдналися у комунальне підприємство. Час від часу влаштовують виставки, спілкуються. Нам вони також показали чудові витвори мистецтва. Тільки ось на таких виставках можуть їх продемонструвати. До великих центрів їх не запрошують, мистецькі салони речі петриківських майстрів закуповують мало, не мають виходу і на закордон. Не хочеться навіть думати про те, що таке оригінальне, таке самобутнє мистецтво може зникнути.

Голова Петриківської районної ради Наталя Коваленко розповіла, що район аграрний, підприємств мало. Перспективи тут пов»язують з розвитком народних ремесел, зеленого туризму, відновленні Козацької Січі. Туристів можна б заманити проведенням козацьких забав, фестивалів. Для цього потрібна потужна рекламна кампанія, однак бракує коштів.

«Козацька Січ»: гармати, бойовий гопак і борщ з пампушками

Етно-хутір «Козацька Січ» тільки розвивається, але його господарі: Анатолій та Наталя Ламзи і їхній син Роман для туристів продумали цікаву програму. При в»їзді на хутір нас зустріли козаки на конях. На брамі – господар з господинею влаштовують перші випробування: перехилити чарку медовухи з шаблі без допомоги рук. Не кожному це вдається, але далі пропускають усіх. А там справжнє видовище: постріли з гармат, мистецьке володіння шаблею, бойовий гопак, складні фігури верхової їзди… Роман Ламза, історик за фахом, у старовинній хаті-мазанці прочитав цікаву лекцію про козацтво, його традиції, зброю. Не лише розповідав, а й демонстрував шаблі, пістолі, бойові сокири, клевці, луки, сагайдаки… Каже, що у родині була багато книг про козацтво, зокрема, Дмитра Яворницького, так він і пристрастився до поглибленого вивчення цієї славної сторінки історії нашого народу. Заснував у селі школу бойового гопака, куди охоче ходять місцеві дітлахи. Перед тим, як виступити перед гостями, мають показати щоденник. Якщо оцінки добрі, дадуть погарцювати на конях, показати бойове мистецтво, ні – бувай здоровий. Це гарний стимул до навчання. Господиня пригостила борщем з пампушками, варениками і чаєм, настояним на травах. «Козацька Січ» не раз допомагала бійцям АТО продуктами, відгукувалася й на інші потреби армії. Що ж, туристична перспектива в етно-хутора є, лиш би спокійно було у державі.

Цікавою була екскурсія до одного з найбільших у світі центру дніпропетровської єврейської общини «Менора». Він збудований у вигляді семисвічника і складається з сімох веж, найвища з яких має 22 поверхи. На рівні 18-го поверху – оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама міста над Дніпром. У центрі «Менори» – велика синагога «Золота троянда». Тут також розміщені зали для урочистих подій, ділових переговорів, концертний зал, картинна галерея, готелі, інформаційно-туристичний центр, сувенірні магазини, кафе, творчі майстерні тощо.

Загалом програма перебування у Дніпропетровську була дуже насиченою. Головне, що ми винесли з цієї поїздки, досить ділитися на Схід і Захід. Ми – єдина країна і спільно маємо дбати про її збереження і процвітання.

Любов ЛЕВИЦЬКА.

На фото: Гостинна зустріч у музеї
Гігантська писанка
Петриківський паркан-рекордсмен
Дітлахів змалку виховують у патріотичному дусі
Пальчиками малюють діти і дорослі
Загадкова птаха охороняє дитсадок
Сучасні народні майстри та їх учні
Козацька сімейка Ламзів
Панорама Дніпропетровська з 18-го поверху «Менори»

1d

2d

3d

4d

5d

6d

7d

8d

9d




Як західноукраїнські журналісти відвідували Харків (відео)


Прес-клуби Ужгорода, Тернополя, Львова, Луцька та Івано-Франківська відібрали по двоє журналістів, які на початку лютого прибули до “східної столиці”. Візит пройшов у рамках проекту Ужгородського прес-клубу «Від Сходу до Заходу» (за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні). Для західних колег харківські медійники підготували насичену програму. Зокрема, 2 лютого, Харківський прес-клуб провів прес-тур у селищі Гайдари, Зміївського району на біостанції університету імені Каразіна, де щороку у цей день святкується День бабака.

Окрім того у програмі візиту пройшло знайомство з роботою харківського планетарію, відвідання Науково-технологічного комплексу «Інститут монокристалів» НАН України, відвідання Ландау центру, а також Національного наукового центру «Інститут метрології», знайомство з роботою потужної волонтерсьокї організації «Станция Харьков».

Під час цих зустрічей журналісти дізналися, як у Харкові допомагають переселенцям, яким є еталонний стяг України та як виглядає найбільший у світі штучно вирощений монокристал сапфіру.

Відео можна переглянути за посиланням:
http://zaholovok.com.ua/yak-zakhidni-zhurnalisti-vidviduvali-kharkiv-video




Українські журналісти домовилися працювати задля об’єднання України


Професійна дискусія на тему «Що можуть  зробити журналісти для об’єднання України?»  відбулася під час телемостів із журналістами з Сум та Херсона. Журналісти були єдиними у тому, що саме від них залежить перемога в інформаційній просторі. «Ми надто мало знаємо один про одного, – зазначали журналісти. – І саме нам потрібно у цей складний час виважувати кожне слово, доносячи інформацію до людей». Представники ЗМІ зійшлися на тому, що потрібно спілкуватися між собою, дискутувати та виробити спільну стратегію у діяльності, що  сприятиме об’єднанню різних регіонів України. Приміром, більше показувати позитивні приклади, відмовитися від мови ворожнечі, відійти від «гонки першості» хто з областей більший патріот, уникати неперевірених фактів у гонитві за сенсацією та, найголовніше,  дотримуватися професійної етики, об’єктивності та достовірності. Адже бодай одне необережне слово може у ці складні часи мати дуже значні негативні наслідки.

Журналісти наголосили, що варто подавати більше інформації у місцевих ЗМІ про різні регіони держави, створюючи  «інформаційні коридори». Підтримали представники мас-медіа й ідею запровадити постійні обміни журналістами та студентами відділень журналістики різних областей.  Окрім цього домовилися медійники і про створення  окремої групи у соцмережах, де б можна було обговорювати професійні питання та дискутувати задля об’єднання  України.

Захід проведено в рамках проекту  підтриманого  ФОНДОМ СПРИЯННЯ ДЕМОКРАТІЇ ПОСОЛЬСТВА США В УКРАЇНІ.




Чи знаєте ви це про Херсонщину?


Не одними кавунами славна
В області – майже 2 млн. га сільськогосподарських угідь, що є найбільшою площею орних земель України. Тут налічується три тисячі фермерських господарств. Область є національним лідером з виробництва овочевих і баштанних культур. Далеко за її межами відомі херсонські кавуни та томати – це своєрідна візитна картка краю. Іншими стратегічно важливими культурами є соняшник і соя. Також Херсонщина славиться фруктовими садами.
Сільськогосподарська галузь має потужну науково-технічну підтримку: Інститут землеробства південного регіону НААНУ, Херсонський національний технічний університет, Херсонський державний аграрний університет, Інститут тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова “Асканія-Нова”, Інститут рису.
У 2007 році американська транснаціональна корпорація «Cargill, Inc» першою в Україні почала реалізовувати в Каховському районі програму з популяризації, вирощування та переробки високомасляного сорту соняшника. У 2008 році вітчизняний холдинг «Agrofusion» – найбільший в Україні і один з найбільших в Європі виробник томатної пасти – побудував у Голопристанському районі завод з переробки томатів вартістю 12,5 млн. доларів США. У тому ж році компанія «DANCRОFT HOLDINGS LIMITED» створила підприємство з виготовлення соєвого шроту і соєвої олії. Сума інвестицій склала близько 176 млн. євро.
Дослідне господарство «Асканійське» Національної Академії аграрних наук України вирощує на племінному заводі овець асканійської тонкорунної породи. А провідний український агрохолдинг «Авангард» будує на Херсонщині найбільшу в Європі птахоферму, перша черга якої вже успішно працює, а продукція експортується в країни Близького Сходу. Серед нових напрямків розвитку цієї галузі – розведення перепелів і страусів.
Кораблі. «Чумак». Коньяк
У промисловості регіону традиційно пріоритетною галуззю вважається суднобудування. Найбільші підприємства тут – ПАТ «Херсонський суднобудівний завод», Херсонський державний завод «Палада», Херсонський державний завод суднового обладнання та суднової арматури «Судмаш».
Понад 10 років успішно працює в області компанія «Чумак». Це українсько-шведське підприємство – провідний виробник консервованої продукції в Україні. Якщо питома вага даної продукції, що експортується Україною, складає понад 70%, то питома вага продукції торгової марки «Чумак» оцінюється на рівні 35-40%. Вдалий інвестиційний проект здійснено французькою компанією «Danone» – завод «Данон Дніпро» виробляє понад 80% української молочної продукції компанії.
Агрофірма «Радгосп “Білозерський” – знаний виробник виноматеріалів, вина, фруктового пюре. Якість білозерського вина підтверджують численні нагороди міжнародних і національних виставок, серед них 20 – золоті. А найбільше виноробне підприємство України – ПАТ «Дім марочних коньяків «Таврія» – створює коньяки, які мають успіх не тільки в Україні, а й за її межами.
Транзитна та експортно-орієнтована
Херсонщина – транзитна область з потужною транспортною системою: залізничною, морською, річковою, автомобільною. Є можливість розвитку і авіаційного сполучення. Після анексії Криму в Херсоні 15 жовтня 2014 року відбулась урочиста церемонія відкриття турецькою авіакомпанією “Turkish Airlines” регулярного пасажирського авіарейсу Стамбул – Херсон – Стамбул. Територією області проходять два міжнародні транспортні коридори. Тут є два морських та два річкових порти. Все це дозволяє Херсонській області відігравати важливу роль у встановленні міжнародних і міжрегіональних транспортних зв’язків.
Херсонська область є експортно-орієнтованою, що зберегла позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Партнерами підприємств області у здійсненні зовнішньоторговельних операцій стали представники 111 країн світу. Підприємства, які є основними в здійсненні зовнішньоторговельних операцій, це – ПАТ «Завод крупних електричних машин», ПАТ «Чумак», ТОВ «Фірмово-промисловий комплекс «Корабел», ПАТ «Каховський завод електрозварювального устаткування», Херсонський державний завод «Палада», ПАТ «Херсонський суднобудівний завод», ТОВ «Механічний завод».
Для туризму є все, бракує лише інвестицій
Херсонщина посідає одне із провідних місць в Україні за рівнем забезпеченості цінними природними та історико-культурними ресурсами, здатними генерувати значний інтерес у вітчизняних та іноземних туристів. Найбільш відвідувані туристами курортно-рекреаційні райони – Генічеський, Голопристанський, Скадовський та місто Херсон. Зараз через соціально-політичну ситуацію в країні відбулося суттєве зменшення туристичних потоків з Росії, Білорусії та західних областей України. У 2014 році відпочинок на Арбатській Стрілці Генічеського району обрала для себе значно менша кількість осіб в порівнянні з минулим роком, в той час як курортні зони Чорноморського узбережжя, зокрема, Скадовськ і Залізний Порт, привабили більше відпочиваючих, ніж у 2013-му. Аналіз передумов та тенденцій дозволяє стверджувати, що Херсонщина має значні можливості, аби увійти до найбільш розвинутих щодо туризму регіонів Європи: вигідне геополітичне розташування, комфортні кліматичні умови, унікальну флору і фауну, історико-культурну і архітектурну спадщину, природно-оздоровчі ресурси тощо. Разом з тим регіон потребує залучення значних інвестицій у розбудову туристично-рекреаційної сфери та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів.




Сум᾽янин Мирослав Ольшанський: « Українськість – це правильно, це природньо»


Сум᾽янин Мирослав Ольшанський ще зовсім молодий. Студент Сумського державного університету, готується стати перекладачем з англійської та німецької мов. Проте його біографія громадського активіста досить насичена. Учасник багатьох акцій, а пізніше й не просто учасник, а вже начальник штабу теренової гри «Гурби Антонівці», комендант вишкільного табору «Коловрат»… Був на Майдані. 11 грудня 2013 року сайт Всеукраїнської організації Молодіжний Націоналістичний Конгрес писав: «Ми опинилися обличчям до обличчя з військовими. Засобів захисту у нас не було, тож розраховували лише на власні сили. Стали ланцюгом, аби не дати силовикам пройти на територію Майдану», – говорить Мирослав Ольшанський, МНКівець із міста Суми»… Влітку минулого року хлопець їздив із волонтерами до зони АТО. Тепер має навчатися, тому займається іншими справами. Серед них є приємні. Так, скажімо, на святки їх гурт відвідав чимало сумських домівок з колядою, аби відроджувати народні традиції. А є й дуже відповідальні, адже старші товариші незабаром бачать Мирослава очільником місцевого осередку МНК.
– Мирославе, коли ви усвідомили, що є українцем?
– Усвідомлювати себе українцем почав ще з дитячого садочка, коли почав розуміти, що світ великий. Першим для мене відкрив українство батько, який ще в радянські часи брав участь в українському патріотичному русі. Саме від нього і прийшло відчуття українства. Потім – навчання в гімназії, що була у нас в області першою українською. Там учителі також виховували нас українцями, за що я їм дуже вдячний.
– Можливо, хтось чи щось відіграли особливу роль у вашому становленні?
– Була у мене зустріч, випадкова, можна сказати, але вона змінила хід мого життя. У 2009 році я виграв конкурс, який проводила одна з місцевих патріотичних організацій. Автори кращих робіт мали змогу провести кілька днів у Криму. Там я познайомився з Олександром Бойком. Він очолював сумську організацію Молодіжного Націоналістичного Конгресу, проводив вишкільні табори для підлітків, минулого року воював у зоні АТО й був поранений… Це знайомство для мене виявилося знаковим. Сашко став наставником, прикладом, людиною, яка (після батька) сформувала мої не тільки життєві, й патріотичні принципи та цінності.
– Чи є у вашій родині якісь українські національні традиції?
– Якихось особливих традицій у родині не було, втім, ми зажди себе ідентифікували як українську родину, навіть не зважаючи на те, що в основному в побуті говоримо російською. До речі, нашу сім’ю можна назвати інтернаціональною, адже моя мама – наполовину литовка.
– Мирославе, а ви можете сказати про себе, що ви націоналіст?
– Так, можу. У інших державах це норма, а у нас наче щось надзвичайне. На жаль, через співзвучність зі словом «нацист» слово «націоналіст» у нас для деяких людей звучить, як щось погрозливе. Та, окрім співзвучності, між поняттями нічого спільного немає.
– Ви спілкуєтеся тільки з тими, хто розділяє ваші погляди?
– Коло мого спілкування складається не тільки з проукраїнськи налаштованих людей. Є й ті, хто симпатизує Росії, але останнім часом таких стало значно менше. Більшість знайомих підтримують все українське, хвилюються за те, що зараз відбувається в державі. Нехай це ще не завжди в голові, але відчуття себе українцем уже живе в їх серці.
– Для України наріжним каменем стало мовне питання. Як вам бачиться його вирішення?
– Я не вважаю мовне питання таким, що розділяє Україну. Це, швидше, питання часу і формування свідомості кожного. У мене є один одногрупник, який завжди спілкувався російською, і от нещодавно, в зв᾽язку з останніми подіями, він перейшов на українську. Змінюються всі. Це справа кожного. Головне – визнати цю зміну в собі.
– А як тоді бути ще з одним поділом – на Схід і Захід?
– Ми, жителі України, насправді в чомусь різні, але ж усі люди різні. У нас різні традиції, адже Україна доволі велика країна. Тому питання різниці – це швидше питання географічної відстані, і не більше. Українство нас об᾽єднує – і в цьому ми однакові. Зараз ми є свідками процесів, коли приходить розуміння того, що українськість – це правильно, це природньо.
Світлана ШОВКОПЛЯС
На груповому фото – Мирослав другий справа, а поруч, крайній в окулярах – Олександр Бойко.

sumu nazionalist 2




«Забувати про середовище існування людей не можна ні за яких обставин»


Ще у 2012 році вчені одного з підрозділів NASA визначили місця на Земній кулі, які володіють найбільшим енергетичним позитивним впливом на людину. В Україні до цього списку потрапили дендропарк «Софіївка», озеро Синевир і заповідник «Асканія Нова». Біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Фальц-Фейна – найстаріший степовий резерват світу. Одне із семи природних чудес України, що входить у сотню найбільш відомих заповідних територій планети. Це найбільший на півдні України еколого-освітній центр. З 1990 року директором заповідника «Асканія-Нова» став Віктор Семенович Гавриленко – член Національної комісії з питань Червоної книги України , Член Національного комітету ЮНЕСКО з програми «Людина та біосфера» , заслужений природоохоронець України. Саме він перший, не зважаючи на чини та регалії, ловив, затримував та складав протоколи на прокурорів та депутатів за незаконний відстріл птахів у заповіднику. Місцеві мешканці називають директора Асканії-Нової другим Фальц-Фейном (засновник заповідника –ред.)! Кращої оцінки для роботи годі шукати. Журналісти Херсонського прес-клубу співпрацюють з Віктором Семеновичем з моменту заснування клубу. Сьогодні ми розмовляємо з ним про проблеми «Асканії-Нова».
– Як проходить цьогорічна зимівля тварин та птахів в заповіднику?
– Природа живе за своїми законами. Зима розпочалася раніше звичайного. У листопаді 2014 року настали морозні ночі, і на ставки зоопарку зібралося більше 25 тисяч птахів, які прилетіли зимувати до нас з арктичних тундр: білолобі гуси, червоноволі казарки та різні види качок. Окрім цього, в Асканію-Нова, як у теплі краї, на зимівлю прилетіли огарі, які мають асканійське походження, але гніздяться далеко за межами заповідника. Цю картину ми спостерігаємо останні роки. І навіть сьогодні тут ночувало близько 3 тисяч особин цього виду. Вид занесено до Червоної книги України, і ми працюємо над тим, щоб він її покинув. Саме в цьому ми бачимо першочергову участь у збереженні природи, а не в констатації фактів, що тут є червонокнижний вид, чим саме і хизуються деякі природоохоронці. Наше ж завдання – добитись, щоб Червона книга потоншала і «позеленіла».
Щодо копитних тварин зоопарку. Теплолюбні живуть в антилопниках, а холодостійкі – у загонах Великого Чапельського поду. Корми заготовлені з розрахунку до початку травня – тобто до того часу, коли тварини зможуть перейти на підніжний корм. Тому до другого кварталу можна говорити про забезпечення необхідним. А от далі – ситуація непроглядна. Бюджет на корми, пальне, запчастини нульовий і змін до нього не передбачається. Тому основні надії на мобілізацію власних ресурсів за рахунок екскурсійної діяльності і реалізації надлишку тварин, які, звичайно, плодяться, а вольєри – не безмежні.
– Наскільки вплинула на вашу роботу і життя заповідника близькість «нового» державного кордону ?
– Суттєво. Природа не знає кордонів, а регіон біосферного заповідника – це не лише Херсонщина. Ми вже знаємо приклади, коли через стрілянину на кримській стороні крижні втікають на рисові поля Херсонщини. Разом з тим ми не можемо проводити моніторинг свого регіону, бо він простягається до смт. Роздольне в Криму, Джанкою – тобто охоплює весь комплекс Північно-Кримських озер, де зимують і гніздяться птахи, серед яких немало і рідкісних видів. Нинішньої зими ми не зробили у ті краї жодної експедиції. Та нас і не пустять із спостережними приладами. Ми знаємо, який контроль влаштовують зараз росіяни при перетині “кордону” на Перекопському перешийку.
– Які проблеми, на вашу думку, є найнагальнішими?
– Проблем надзвичайно багато, і вони накопичуються. На жаль. У програмі Уряду до 2020 року взагалі не передбачено жодних дій стосовно збереження довкілля. Нація, мабуть, живе у безповітряному просторі і Божим духом. Це неправильно. Забувати про середовище існування людей не можна ні за яких обставин. Потрібно належним чином вчити історію, щоб не робити прикрих помилок. Одну з них, дуже свіжу, можу назвати. У змінах до Податкового кодексу скасували пільгу для заповідних об’єктів і, по суті, встановили плату за землю. Зверніть увагу, куди подівся із Податкового кодексу підпункт 282.1 статті 282? Звідки можуть взятись кошти у бюджетних державних установ, щоб платити за землю? Звичайно, це запитання до тих, хто готував цей документ і приймав рішення. Також є запитання щодо плати заповідниками південного регіону за спеціальне водокористування і споріднену – за користування надрами. Парадокс, та й тільки. Заповідники державні, вони зберігають національне і планетарне біорізноманіття. Україна приєдналася до ряду міжнародних конвенцій, які передбачають першочергову увагу до збереження природи. І раптом на шляху до Європи проігнорували цінності, які в цивілізованих країнах цінуються надзвичайно високо.
І останнє. Країні тяжко, і ми це розуміємо. Щоб заповідники вижили, потрібно скасувати ті нісенітниці в Держбюджеті, які забирають останню копійку, у тому числі – зароблену самими заповідниками у межах дозволів і лімітів на використання природно-заповідного фонду. Слід нагадати, що на території України практично вся природа трансформована людиною і не може функціонувати в абсолютно заповідному режимі. Це стара ідеологія російського походження, яка ще й досі культивується у нас в Україні. Окремі види і природні комплекси дійсно потребують допомоги з боку людини, у тому числі і на заповідних територіях. Без шкоди для природи можна і необхідно саме в природних і біосферних заповідниках вести розширену еколого-просвітницьку роботу, яка б робила доступними для широкого загалу знання про осередки природи і особливості її життєдіяльності та приносила б заповідникам певні кошти, які не надходять від держави.
Запитувала Наталя Шальнова

kherson 15 a

kherson 15 b

kherson 15 c

kherson 15 e




Сумщина – край українців, але у прикордонні не все так просто


Якщо говорити про настрої цілого регіону, то передусім варто зрозуміти, хто складає ці настрої. Отже, щодо національного складу Сумської області. За останнім переписом 2001 року чисельність українців в області становила 88,8% від загальної кількості населення. На другому місці були росіяни – приблизно 9,4%. Білоруси складають 0,33%, ще менше представників інших національностей. Той же перепис засвідчив, що українську мову вважали рідною 84% населення області. Це менше, ніж загальне число українців, проте – на 5,9 % більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 15,6% населення. Це, порівняно до минулого перепису, менше на 5,8 відсотка.
Сумнівів, що Сумщина – край українців, бути не може. Проте межування з іншою державою неминуче дається взнаки. І справа тут не лише у мові, а саме в тих настроях, про які ми говоримо. Проблема в тому, що північні райони області тривалий час були поза межами інформаційного простору України. Як ми не мали національної політики держави, так не створили впродовж довгих років політики інформаційної. Займаючись тим чи іншим «дерибаном», наші владники забували, що з людьми треба говорити про цінності країни, її пріоритети та ідеали. Відтак частина населених пунктів Сумщини – і немала! – взагалі не мала покриття українськими каналами телебачення. Оскільки ж саме ТБ – основна інформаційна «жуйка» для народу, то можемо уявити, який продукт споживали мешканці цих районів. Лише тепер, коли почалася військова агресія Росії, ми вигукнули, що йде інформаційна війна. Проте йшла вона впродовж усіх років існування незалежної України, і минулого року ми відчули вже результат цієї тривалої битви за уми українців.
Відповідно складалися політичні настрої населення. І хоча Сумщина впродовж останніх років не входила ні до червоного комуністичного, ні до біло-блакитного партійно-регіонального «поясів», але північне прикордоння за кольорами відрізнялося від загалу області. Ці настрої можна добре бачити на електоральних картах області, що їх склав голова Сумського міського осередку Комітету виборців України Олексій Захарченко. Варто порівняти мапи 2006, 2012 та 2014 року, – і ви побачите, чим дихає Сумщина в сенсі політичному. Щоправда, стосовно 2012 року слід робити похибку на потужний адмінресурс.
Останній рік визначив основний пріоритет щодо налаштованості людей, розмежовуючи їх за вектором: ти – за єдину Україну чи ні. Ризик сепаратизму був досить загрозливим. Особливо він зріс перед 9 травня минулого року. Як розповів заступник голови Сумської ОДА Іван Боршош, у той час на контролі були близько п᾽яти тисяч звернень людей щодо можливих провокацій окремих груп. «Проте, – вважає пан Іван, – ті дні показали і позитиви. Чимало сум᾽ян виявили готовність захищати своє місто, свій край. Скажімо, приватні фірми, що мають свою охорону, зверталися з пропозиціями надати своїх працівників для контролю за порядком. І, звичайно, дуже показовим став мітинг, ініційований комуністами. На ньому дві третини присутніх були не прибічниками комуністичної ідеї, а громадськими активістами, які прийшли з метою боронити свою державу від всіляких зазіхань і провокацій, що могли бути на подібному заході».
Чим дихає Сумщина сьогодні? – поцікавилися ми у колег-журналістів, які працюють у північних районах області. Ось відповіді, які отримали.
Путивль. «Хоча історично склалося, що в районі багато етнічних росіян, але вони вже звикли вважати себе громадянами своєї держави. Тих, хто пам᾽ятає відокремлення цих земель від Курської губернії, практично не лишилося. Та це й не є визначальним у настроях. Люди асоціюють себе з Україною. Звичайно, є такі, що не зовсім розбираються в ситуації, є розчаровані тим, що керівництво держави допустило подібний розвиток подій, адже ніхто не хоче війни. Але є держава, є її громадяни, і люди не розуміють, чому раптом якась чужа країна намагається нав᾽язати інші порядки, інші цінності на нашій землі».
До речі, зважаючи на історію Путивльщини, не раз доводилося чути, що, в разі чого, на Сумщині дуже швидко відродиться партизанський рух…
Шостка. «Значна частина людей дивиться в бік Росії. І причиною тут, визначальною мірою, є «страусова» позиція міської влади. Навіть акцію «Я – Волноваха» в місті проведено не було, влада жодного кроку не зробила для її організації. Хоча є чимало людей, які вийшли б на таку акцію, які переживають за Україну, підтримують її. Але переважають ті, хто займає таку собі вичікувальну позицію, просто байдужі. А ще ті, хто просто повторює слідом за російською пропагандою, що все, що відбувається – замовлення Америки, а Росія тут зовсім ні до чого. Чому область не звертає уваги на проблемність нашого району і не вживає якихось дій, незрозуміло».
Глухів. «Не бачу у нас жодних сепаратистських настроїв. Якщо хтось тихцем щось таке й думає, – вони не виявляють себе, бо загал налаштований інакше. Сесії міської ради починаються і закінчуються гімном України, який всі депутати співають стоячи. У місті пройшов Марш миру. Причому влада ініціювала свій мітинг, громадські організації – свій, але потім колони злилися. Звичайно, серед простих людей, які дивляться російські канали, є сумніви, кому вірити більше – нашому чи російському телебаченню щодо подій на Донбасі? Але це не стосується ставлення до свого громадянства.
У нас певний час стояла військова частина із центральної України, то командир у розмові просто висловив здивування, бо не сподівався, що тут, у прикордонні, люди так відкрито й приязно ставитимуться до них і приходитимуть на допомогу. Їм потрібно було облаштовуватися, ставити блок-пости. То люди, передусім підприємці, допомагали, як могли. І генератор свій віддали – щоб світло мали, і харчі, і речі… Багато проводиться благодійних акцій. Пам᾽ятаю, пенсіонери прийшли: у них є «буржуйка» – як її передати в АТО… Та подивіться, як у нас усі мости розфарбовані і скільки написів «Слава Україні!» – все буде зрозуміло!»
Що ж до центральних районів Сумщини, то настрій у них передає наступна ситуація, що, до речі, була непоодинокою. У одному з сіл Сумського району, що неподалік кордону, напередодні Дня Конституції з᾽явилися агітатори, які підмовляли людей у свято вийти на центральну вулицю Сум з російським триколором. Гроші пропонували непогані – по п᾽ять тисяч на брата. Але чоловіки поміркували й відмовили: гроші, звісно, річ хороша, але, пояснили, якщо ми так пройдемо Сумами, то нам їх не вистачить, аби потім вилікуватися…»
Алла Федорина

S 2006

S 2012

S 2014




Тернополян на Херсонщині сприймають як захисників від путінської Росії


99 відсотків воїнів батальйону «Збруч» родом із Тернополя. Вони пішли захищати Україну під час першої хвилі мобілізації, у травні минулого року. Спочатку – військовий вишкіл, після якого чоловіків відправили на Херсонщину охороняти сухопутний кордон, що утворився після анексії Криму. Західняки трохи шокували скадовські російськомовні села, коли в’їжджали до них із червоно-чорними прапорами. Для багатьох тут він асоціюється з «Правим сектором», на який під час Майдану вилили чимало бруду контрольовані Партією регіонів ЗМІ. Тим не менше, українських воїнів Скадовський район зустрів як захисників. У Скадовську тернополян вітають на вулицях, фотографуються з ними і бажають їм повернутися додому живими і неушкодженими. Віднедавна при зустрічі із людьми у камуфляжній формі із синьо-жовтим прапорцем на рукаві клубок підкочується до горла від емоцій, що зашкалюють. І в той же час це діє заспокійливо: нас захищають. Південь – це Україна.
Відразу ж налагодили зв’язок із військовими місцеві волонтери з громадської організації «Разом», Скадовські самооборона і Майдан. Волонтери зустрілися із українськими вояками, щоб розпитати, яка допомога їм необхідна. Після того прохання воїнів озвучують на Майдані, що збирається в Скадовську щонеділі. Люди приносять постільну білизну, приватні підприємці купують обігрівачі, скадовські жінки печуть смаколики. Жодне прохання тернопільців не лишалося і не лишається без уваги. Захисники ж, у свою чергу, активно включилися в громадське життя району. Вони, зокрема, відвідують уроки мужності в школах. Діти пишуть листи-подяки визволителям, готують обереги, малюють радісні листівки, які нагадують воїнам мирне життя і родини, які їх чекають. Спілкування важливе і необхідне як дітям, так і військовим. Дитячі малюнки чоловіки розвішують в тимчасових казармах.
Справжнє Різдвяне свято для воїнів влаштували аматори художньої самодіяльності районного будинку культури імені Т.Г. Шевченка – народний ансамбль української пісні “Радість” ,вокальний ансамбль “Берегиня”, вокалістки Алєся Шимко й Тетяна Кулагіна, а також Херсонський вокальний гурт “Свічадо”, які дали півторагодинний концерт у військовому розташуванні.
Південь і Захід України – це одна, єдина держава, зі спільним менталітетом, цінностями, бажанням перемогти терористів і якнайшвидше воєнні дії у сусідніх Донецькій та Луганській областях. І херсонці, і тернополяни – патріоти. І якщо на Заході України звучить «Слава нації!», то на Півдні відповідають «Смерть ворогам!».
Вікторія Сенько, «Скадовська Палітра»

kherson 13 b

kherson 13 c




Сумські СУМівці. Боротьба за Україну


Організації патріотичної молоді області виповнюється 25 років
«Українська молоде! Ми, молоді патріоти, українські націоналісти звертаємося до тебе в час, коли перед Україною знову постало питання: що далі? Ненависне московсько-більшовицьке ярмо чи Українська Самостійна Соборна Держава? …Ми, молоді українці, знову підіймаємо прапор безкомпромісної боротьби з нашим споконвічним ворогом – азіятською Москвою за Українську Державу…» Ці слова написані не вчора – внизу дата «2.04.1991 року», і не на заході України, якому традиційно віддають переваги у патріотизмі, а в Сумах. Це – звернення СНУМ-СУМ до молоді. Завершується воно віршем: «За потоптану честь України, за поганьблену землю святу, ми ідем, щоб підняти з руїни Українську державу нову!» Під іншими документами з архіву Спілки Української Молоді «Сумщина», датованими тими роками, такі звичні сьогодні й небезпечні тоді слова «Слава Україні! – Героям слава!», «Україна – понад усе!»…
СУМ «Сумщина» цієї зими виповнюється 25 років. 25 лютого 1990 року відбувся установчий збір Спілки. За тиждень до того, 18 лютого, у Сумах пройшов перший антикомуністичний мітинг, що зібрав, за різними оцінками, від 10 до 18 тисяч людей. Цей захід став першою великою акцією, в якій взяла участь патріотична молодь, і поштовхом до організаційного формування сумівців Сумщини.
…Гортаю сторінки з фото, вміщеними в книзі «Хроніка прапороносців. Нарис історії Спілки Української Молоді «Сумщина». Її написав краєзнавець Олег Корнієнко до 20-річчя СУМу. Ще п᾽ять років минуло, ще більше усміхнені обличчя на світлинах відрізняються від «оригіналів», які, на відміну від фотографій, дорослішають, старшають, старіють. Проте – не душею, не переконаннями.
Ось на нинішніх святках сьогоднішня очільниця Спілки Наталя Лучанінова була чудовою «козою» в коляді. До речі, відродження традиції колядок і щедрівок належить саме цій молоді. Наталка ж багато років є комендантом і кухарем вишкільного наметового патріотичного табору «Коловрат» для дітей і підлітків, який щоліта проводять на Сумщині.
А колишні керівники? Скажімо, співзасновники СУМу? Іван Бортник – учасник революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції Гідності. Сьогодні він – заступник міського голови Сум. Руслан Дейниченко нині викладає у Києво-Могилянській академії. Олег Медуниця, завдяки якому сум᾽яни розбили перший намет Революції на граніті, і який пізніше пішою ходою вів на Київ уже молодше покоління молодих патріотів, учасників сумської студентської Революції на траві, сьогодні – народний депутат України. Віктор Рог – громадський діяч, журналіст, письменник. Андрій Наталуха, Олег Ольшанський, Михайло Наземець…
Найдовше – 12 років – керував Спілкою Георгій Сахнюк, нині – директор Конотопської міжрайонної виконавчої дирекції обласного Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. «Той час вмістив у собі стільки всього… – каже Георгій на моє прохання виділити щось основне з тих років. – Звичайно, найвагомішими подіями була студентська революція на траві, перший і другий Майдани. А найемоційнішими були, звичайно, перемоги. Пригадайте, яким святом було, коли ми дізналися, що президент Кучма відмінив свій указ про об᾽єднання вишів, проти якого повстали наші студенти! А перемога Помаранчевої революції?..» Про перемогу Революції гідності сьогодні говорити ще зарано, вважає Георгій, – ще дуже багато потрібно зробити, аби ми мали право сказати, що перемогли. Пороте всі ці події, і перемоги, і поразки, стали для сумівців школою життя. «Багато хто з наших не пішли в політику, не є сьогодні і громадськими активістами – вони просто живуть і працюють. Але я не пригадаю жодної людини зі Спілки, яка б зрадила ідеалам нашої юності».
…У Програмі СУМ «Сумщина», прийнятій 1992 року, говорилося про необхідність переродження «малороссийского населения» в Українську Націю – єдиний, могутній, солідарний організм, що обере своїм гаслом слова «Україна – над усе!». Така Україна ще поки тільки народжується. Але впевнено можна сказати, що серед тих, хто вклав камені в її будову, є й сумські сумівці. Ті, хто, скликавши побратимів, відзначатиме незабаром вагому дату своєї організації.
Алла Федорина

На фото: 

Революція на граніті.

Спільне фото біля памятника Тарасу Шевченку в Сумах. 

Фото з архіву Андрія Наталухи

symu 14 b

symu 14 c




Волонтерство – рух, що об’єднує Україну


Круглий стіл на таку тему відбувся у Тернопільському прес-клубі. Участь у ньому взяли представники волонтерських організацій Тернополя, які розповіли про свою діяльність і місцевим журналістам, і представникам ЗМІ із Сум, Херсона, Дніпропетровська, Донецька, Оденси та Харкова. Зрештою, гості також поділилися інформацією про роботу їхніх волонтерів. «Праця волонтера у сьогоднішніх умовах – це геройсько-жертовна відданість людини, яка з любов’ю до свого народу, своїх співвітчизників часто ризикуючи життям допомагає іншим, а саме – українським військовим, переселенцям, мешканцям сходу, – наголосив отець Іван Гуня, який уже безліч разів побував на Донбасі. – Волонтерський рух дуже активний і на східних теренах. І волонтери з інших регіонів дуже тісно співпрацюють з ними. Саме вони розвозять допомогу і людям, і воякам то тих крайніх точках, бо знають різні стежки-доріжечки». Без цієї жертовності, волонтерської роботи, наша армія і наші бійці не змогли б нічого зробити, тому що не мали б ні засобів, ні морально-духовної підтримки, каже отець. «Цей час Революції гідності та війни показав велику, світлу душу українця. І масштаби волонтерського руху просто вражають», – додав отець Іван Гуня.

Представники Логістичного центру допомоги бійцям АТО, який започаткували сім громадських організацій,  поділилися власним досвідом волонтерської роботи, розповіли про організацію діяльності, про суворий облік пожертв за допомогою програмного забезпечення, яку спеціально для волонтерів розробили тернопільські підприємці. Вони, розповіли волонтери, готові ним поділитися безкоштовно.  «Волонтерство стало частиною нашого життя. Ми поступово набираємо досвіду, з яким із задоволенням ділимося із волонтерами з інших регіонів. Раді, коли нам підказують і завжди готові дослухатися до досвіду інших громадських об’єднань та рухів. Активно співпрацюємо із волонтерами на Донбасі, у прифронтових областях, а також із доброчинцями з-за кордону», – зазначили представники Логістичного центру. До речі, вони постійно звітують про діяльність перед громадою у соцмережах.

Лікарі із громадської організації «Білі берети» займаються тим, що інструктують Збройні сили, Нацгвардію, добровольчі батальйони щодо тактичної медицини, тобто  це взаємодопомога, самодопомога на полі бою. «Тактична медицина суттєво відрізняється від цивільної. Ми визначили для себе ціль і працюємо у цьому напрямку уже чотири місяці – виїжджаємо в зону проведення АТО, проводимо там вишколи для особового складу, бійців та медиків, які перебувають там. Без перебільшення, ми єдина група в Україні, яка займається тактичною медициною і виїжджаємо на саму передову. На цих виїздах ми намагаємося якомога більше навчити хлопців, як собі дати раду і як допомогти побратиму, – розповіли волонтери «Білих беретів». – Учасники нашої групи запрошені до роботи у комітетах та робочих групах при Міністерстві оборони, метою яких є створення єдиної парадигми тактичної медицини. На жаль, функціонери старої «закалки» МО  не розуміють усієї важливості цього питання. Хлопці на передовій нам не раз говорили – коли б вони мали такі навички, яких їх навчили, багатьох поранених можна було б врятувати».

Розповіли про волонтерський рух у їхніх регіонах і гості з Херсона та Сум. «У Херсоні діє багато волонтерських центрів, – зазначила голова Херсонського прес-клубу Оксана Жіляєва. – Наша діяльність розпочалася у березні, коли був анексований Крим і з’явилося багато біженців з півострова.  У нашому місті був створений перший волонтерський центр в Україні. До нього увійшли громадські організації, які брали участь у Майдані. На сайті Херсонської облдержадміністрації виставляємо всі звіти, всі рахунки, раз в тиждень оновлюємо інформацію. Допомагаємо і бійцям на передовій, а також і тим воякам, які базуються на Херсонщині на кордоні із Кримом».

Голова Сумського прес-клубу Алла Федорина розповіла, що у їхній області волонтери об’єдналися в «Сумські волонтерські сили». «Хлопці щотижня виїжджають на Донбас і возить допомогу тим, хто її потребує, – каже Алла. – Маємо в місті та області  і  «Кухонну сотню», яка готує для солдат  сухі борщики та інші смаколики. Є добровольці, які ремонтують техніку, є ті, хто плете маскувальні сітки. А при Сумському артилерійському полку створили офіційний благодійний фонд допомоги і артполку, і родинам тих, хто у ньому служить».

Учасники круглого столу наголосили, що подібні зустрічі дуже корисні, адже обмін досвідом є запорукою розвитку власних організацій та налагодження активної діяльності. Волонтери та журналісти обмінялися контактами.

Журналісти з Донеччини щиро подякували волонтерам за їхню жертовну діяльність, зазначивши, що така підтримка, така допомога з різних регіонів України їхньому краю, який зараз у вогні, мовить про одне – Україна єдина.

Захід проведено в рамках проекту  підтриманого  ФОНДОМ СПРИЯННЯ ДЕМОКРАТІЇ ПОСОЛЬСТВА США В УКРАЇНІ.