Відомий тернопільський митець Олександр Марченко, якому була присвячена недавня публікація нашого сайту, дотримав обіцянки. Він надіслав нам уривок із свого першого прозового твору українською «Рефи. Повість у білому вірші», яка написана, але ще не видана. Вважаємо, що будь-які коментарі тут будуть зайвими. Тож запрошуємо читачів просто познайомитись з оригінальним стилем автора і відчути ( а чи пригадати) колорит життя того часу – начебто і не такого вже далекого, і все ж дуже відмінного від сьогоднішнього.
…У 70-х та 80-х тут, у Тернополі, десь при розмові місцевої молоді з центру деколи можна було б подумати, що усі чогось варті тернопільські хлопці – це неодмінно або спортсмени, або музиканти. Саме їх, про що б там не йшлося, хтось із компанії обов`язково мусів згадати, помітно хизуючись особистим знайомством. Як своїх морячків у якомусь портовому захолусті, спортсменів та музикантів знав у Тернополі кожен.
Спортсменами, ясно ж, вважалися не шахісти, й слово «спортсмен», саме, без уточнень, на вуличній мові завжди означало борця. Боротьба була поставлена неслабо, при добрих тренерах зали секцій авжеж не порожніли. Були свої призери і України, і Союзу.
А слово «музика», так само без уточнень, як слово з великої букви, тут означало або тільки те, що хочеться почути в ресторані, або ж (якщо ви хоч би трохи вже «еліта») за ним беззаперечно й непохитно могли стояти свіжі еталони з останнього рок-альбому від заїжджого гуру-фарцовщика, благоговійно отримати який ви могли за лише половину середньомісячної зарплати. Все решта – те, що, може, хтось і грав колись та десь, і то хіба для себе – те називалося або «класика», або «джаз». Бо ж «музика» – то зовсім інше діло. Отож за музикантів вважали не всяких там «тихоньких з віолончелями», а «нормальних» – ресторанних, весільних, лабухів, одним словом. Призерами й вони були не всі, але популярними у центрі – то вже точно,як, приміром, у Львові кавуся, чи «на радіві» Йосип Кобзон.
І от потрохи, і для хлопців «не останніх», і для доросліших також, зробилось модним, а тоді престижним, а далі ще й можливим не для всіх – «піти на рефи». Що це означало? А означало це закінчити шестимісячні рефрижераторні курси при місцевому депо або при Львівській школі машиністів, після чого почати їздити холодильними поїздами (рефрижераторами –ред.) по цілому Союзу. А як вийде службовий закордонний паспорт зробити, то часом опинятися і в Угорщині чи Румунії. А це вже – заграниця, з гарними добовими у форинтах чи леях та можливістю продати наліво пару каністр зекономленої соляри. Правда, оцей привілей не для всіх та не зразу: спочатку треба добре зійтися з власним начальством, а потім, у рейсах, дружити із шефами на місцях. Службового синього паспорта мали далеко не всі. Та були й такі, що, наприклад, з Угорщини не вилазили тижнями. Але то вже були з розряду «особливо наближених».
Ото від’їздиш пару місяців, а потім приблизно стільки ж часу – у відгулах.
На відгулах зарплата продовжує йти, без «колісних» надбавок, правда, але й тоді вона ще навіть трохи вища, ніж в інженера або вчителя. А ще ж, як усі нормальні люди, щороку маєш місячну відпустку. Була і ще одна приємність: ніяких щодня в установі, приходити туди треба лише перед від’їздом та по приїзді – з документами для звіту. Навіть зарплату, як нарахують, береш в ощадкасі, коли тобі зручно.
Людині ще сторонній, ще байдужій – навіщо ці подробиці? Вони чужому і не потрібні, і знати не пасує. Про них взнаєш не так собі, між іншим, а вже коли «прицілюєшся» сам та при кожній нагоді навмисне заводиш розмову з кожним із тих, хто давно чи недавно вже їздить. А по розмові – ніби шестиліток перед височенною гойдалкою для дорослих, бо в голові мало не паморочиться від бажання, остраху й передчуття насолоди нараз.
А потім знову сунеш собі далі, такий собі всього лише глядач по закінченні пригодницького фільму, глядач, що вийшов після денного сеансу у білий день та злободенний клопіт; вийшов та й звично закурює на з дитинства знайомій до кожної риски бруківці перед кінотеатром «Перемога».
Але ж знову підвернеться зустріч, чи розмова на цю тему, і знову у тобі прокинеться й заворушиться хтось, хто неголосно ще, проте відверто питає: чи вже зараз шукати «кінці» у депо, чи то пізніше, бо ж іще не знати… І раптом розумієш, що насправді ти – вже тепер, і вже давно ідеш на рефи!
Першим на стежці стояв мені батько тодішньої дівчини. То був час, коли я часто бував у їхньому домі. Тож його, дяді Петі, приїзди, від’їзди та збори в дорогу нерідко відбувалися у мене на очах. Смішкуваті оповіді, сповнені чи легендарної, чи ще нечуваної досі географії, чув я від нього не раз. А крізь подробиці – такі, що «рефові» буденність, мені ж, пацанові, як музика – чув усе це так, ніби бачив.
Біографія Петрові Григоровичу склалася геть чоловіча: фронт – у 17 років, після війни – шоферування далекобійником, а щойно в нас відкрили рефрижераторне депо – він опинився на курсах, чи не у найпершій набраній групі.
Якось кажу при столі:
– Дядя Петя, от ви вже й рефом добрих пару років. А якби назвати місця, де вже бували, чи пішака – на війні, чи на машині – пізніше, чи залізницею – зараз?
А він на те вдоволено та хитро:
– Знаєш, на секції є залізнична карта Союзу. Розміром така, як добре простирадло. То на ній мені тепер вже легше показати не ті місця, де побував, а де ще ні.
Прозвучала мені його відповідь, до сьогодні пам’ятаю: прозвучала! Поїздок, походів – щоб не тільки в книжках чи кіно! – жадав із дитинства. Спортсменом, більше лабухом, і туристом при нагоді – вже поїздити на той час довелось, але ще ні разу, ніколи так – щоб далі на схід від Москви. А Григорович, він то з Сибіру повернеться, то з Єревану; і це для нього побут, звична річ. Це у нього робота така, при якій побувати у Владивостоці зветься «збігати до Владіка й назад». А ти сидиш та слухаєш… І все. І тільки уявляєш. І простирадло великомасштабної карти, й цілковиту можливість кожного «рефа» опинятися в кожному з пунктів на ній. Сидиш занімілий від заздрості до кожного з усіх отих щасливців, які отак працюють у реф-депо.
Але, видно, ще мусіло минути трохи років. Ну та й всякого трохи…
Відомий тернопільський співак і музикант написав повість про «рефів»
