Ірина Жигунова: «Мені важко і лячно навіть приміряти на себе їхній стан»

11.05.2016, 11:11
112 Переглядів

Ірина Жигунова добре відома тернополянам, як волонтер та голова благодійного фонду “Вікно життя”. А з вересня минулого року вона стала ще й позаштатним радником Міністра соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб. Саме про цю сферу діяльності наша сьогоднішня розмова.

 – Пані Ірино, якими є підсумки вашої більш як піврічної роботи в статусі радника Міністра з питань ВПО ?

   – Цей проект був ініційований ГО “Крим SOS” разом з канадською організацією Stabilization support services та Мінсоцполітики України. Спочатку перед нами стояло завдання стати комунікаторами між переселенцями і органами влади. Адже пересічній людині, та ще й в чужому місті, дуже важко навіть зорієнтуватися в структурі державних органів і місцевого самоврядування, зрозуміти, до кого і з чим звертатися. Пізніше додалася така місія, як моніторинг ситуації з ВПО, бо в кожній області вона своя. А далі радники почали підключатися і до розробки необхідних змін в існуюче законодавство та рекомендацій щодо вдосконалення роботи різних служб.

   Взагалі проблемами ВПО, як волонтер, я  почала займатися ще в 2014-му. І коли хлинули перші хвилі переселенців – саме тоді приїхала їх основна маса – ми просто «зашивалися». Зате з того часу вдалося добре налагодити контакти з усіма службами та органами влади. Наприклад, до керівника департаменту соціального захисту Вадима Боярського в мене, можна сказати, цілодобовий доступ, бо й справді бувало, що вимушена була телефонувати навіть  вночі, і питання вирішувалися оперативно. Так само з управлінням ДСНС – вони завжди спрацьовують чітко, як військові, головне щоб було правильно поставлене завдання. Відтак без зайвої скромності можу сказати, що в порівнянні з іншими регіонами ( хоча треба враховувати, що і переселенців на Тернопільщині порівняно мало) робота з ними у нас налагоджена сьогодні майже ідеально. І для тих людей, які сюди переїхали, ресурсів вистачає повністю. Навіть щоб елементарно приділити увагу в потрібному обсязі кожному, хто звертається. Більше того – думаю, що ми можемо справитись і з більшою кількістю людей, скажімо, прийняти ще близько двохсот осіб. Але щоб дійсно забезпечити їх необхідним, це мають бути або престарілі люди, які проживатимуть в геріатричних пансіонатах, або ж діти, яким потрібні спеціальні інтернати. Що ж до людей, яким потрібна робота з відповідним рівнем зарплати, то це дуже проблемно. Як відомо, Тернопільщина продовжує займати перші місця по рівню безробіття і останні – по рівню середньої заробітної плати, і змінити це не в нашій компетенції.

   – Дещо деталізуйте, будь-ласка, ситуацію щодо працевлаштування та розселення внутрішньо переміщених осіб.

   –   В основному ті, хто приїхав, змушені змінювати тут свою кваліфікацію. Обласний центр зайнятості має кілька програм для ВПО щодо такої перекваліфікації. Є і грантові програми щодо допомоги переселенцям у відкритті власного бізнесу, і кілька чоловік вже ними скористалися. Однак в цілому проблема роботи залишається. Зараз ось знову є запити від бажаючих переїхати в нашу область. Та люди логічно запитують, чи  гарантуємо ми працевлаштування, і я їх дуже розумію. Але як  можна давати якісь заочні гарантії? Хоча якщо приїдуть, то навіть особисто зроблю все можливе, щоб знайти для них роботу, звертатимусь до знайомих підприємців, і з досвіду знаю, що вони послухають. Тим більше, що трапляється робота, на яку тутешні не дуже спішать, бо багатьом сім’ям суттєво допомагають заробітчани.

               Щодо житла, то великою мірою це теж пов’язано з працевлаштуванням. В сільській місцевості житло є, але там фактично немає роботи. В місті значно легше з роботою, але складніше з житлом, яке по кишені переселенцям. З подачі Києва на засіданні тернопільського міжвідомчого координаційного штабу розглядалася можливість збудувати в області котеджне містечко для внутрішньо переміщених осіб, однак виходячи з того, що я там почула, щодо цього варіанту наразі більше запитань, ніж відповідей.

   – Які ще проблеми, окрім повязаних з роботою та житлом, можна назвати найболючішими для переселенців?

    – Найперша проблема  – це психологічний стан людей, які приїжджають. Мені навіть важко і лячно приміряти на себе їхній стан. Правда, кримські татари, сім’ї яких були вже колись депортовані, хоч і теж в шоці, але більш спокійні . Вони, мабуть, десь на рівні генетичної пам’яті усвідомлюють, що це надовго, тож спроможні прогнозувати своє майбутнє. «Це люди з Донбасу, може, сподіваються що вони тут на місяць чи на рік. Ми ж знаємо, що селимся тут надовго, бо в минулому наш народ вже таке переживав. Тож я будуватиму тут своє життя фундаментально», –  так сказав мені кримський татарин родом з Узбекистану, куди депортували його родину з Криму у 1944-му, а повернутись вони змогли тільки на початку 90-х. Але кримських татар у нас зовсім мало, і взагалі кримчан дуже малий відсоток, хоч люди чудові, унікальні. Основна маса – це Луганськ і Донецьк. І от люди, які звідти приїжджають,  вони відмовляються вірити, що скоро повернутися назад не зможуть. Там залишилося, навіть якщо напівзруйноване, житло, там родичі, які його стережуть ( за законами так званої ДНР квартири, в яких довгий час ніхто не проживає, підлягають націоналізації), або дуже хворі, або вже старенькі, яким легше померти, ніж починати десь життя заново. Там близькі, друзі, і часто батьки, і все це тримає, як пуповина, і весь час боляче шарпає. Люди навіть приблизно не знають, коли вони зможуть повернутися назад, але сподіваються, що все-таки скоро, тож не наважуються починати будувати нове життя тут і почуваються дуже нестабільно. Не всі, звичайно, бо життя вносить свої корективи. Нещодавно ось дізналася, що одна з молодих переселенок збирається виходити заміж за місцевого хлопця, і майбутнє своє вона вже планує тут з ним, хоч батьки залишилися там. Але переважна більшість – вони наче у підвішеному стані, і багатьом потрібна допомога психологів.

   – Вона надається?

   – Так, звичайно. Я зустрічаю переселенців на вокзалі  разом із співробітниками Державної служби надзвичайних ситуацій, і поки спілкуємося в дорозі до місця призначення, вже можна зрозуміти, в якому приблизно стані та чи інша людина. І якщо в мене є найменша підозра, то відразу звертаюся до психологів тієї ж ДСНС.  Це, до слова, єдині фахівці, які здатні надати ефективну допомогу  і відновити якусь моральну рівновагу в таких ситуаціях, бо вони є психологами катастроф з відповідною спеціалізацією. Випускники педагогічного тут нічим не зарадять. І це той варіант, коли нема сенсу радити комусь звернутись до психолога – треба, щоб той сам приїжджав. І вони завжди оперативно приїжджають на перше моє прохання і працюють як з дорослими, так і з дітьми. Бо дітки переселенців теж в неабиякому стресі! Одного разу була свідком, як дитину настільки злякав удар тріпачки по килиму за вікном, що вона відразу штанці намочила. А коли діти нарешті починають спокійно спати вночі, коли в них відновлюється апетит і бажання  активно гратися з однолітками, то це і для мам стає психотерапевтичним ефектом.

– Пані Ірино, а з чим до вас найчастіше звертаються самі переселенці?

   – За гуманітарною допомогою – це і одяг та взуття, і продукти, і побутова хімія, і таке інше. Особливо актуально це в перший місяць проживання, коли ще навіть допомог державних нема. А ця допомога, так звана компенсація житлових витрат, це ж лише 880 гривень на дорослого і 440 на дитину. Нараховується вона на кожного члена сім’ї, але загальна сума, згідно закону, не повинна перевищувати 2400. В нас на півночі області одна мама-переселенка з п’ятьма дітьми проживає, так от і вона лише тих 2400 може отримати, і я вважаю, що це дуже несправедливо. Самі розумієте, що це за гроші при нинішніх цінах.

   А з іншого боку я іноді сама відмовляю в черговій порції гуманітарної допомоги, через що частина переселенців вважає мене жорстокою. Але це моя принципова позиція – не дозволяти певній категорії людей підсаджуватися на «гуманітарну голку», щоб не спонукати їх до пасивності. Адже трапляються серед переселенців, на жаль, і «професійні» отримувачі всіляких допомог, і «липові» інваліди – точно так, як і серед наших земляків.

 – З яких основних джерел надходить сьогодні до ВПО Тернопільщини гуманітарна допомога?

– Зараз це виключно Червоний Хрест і те, що мені вдається зібрати по людях. Тож я і звертаюсь постійно через соцмережі з проханнями, що от є діти такого-то віку, допоможіть одягнути-взути, чи ліжечком та візочком, приміром, хоч це зовсім не моя функція. Справа в тому, що всі донори і благодійні фонди повністю переключилися на сусідні з зоною АТО та Кримом області, де осідає основна маса переселенців. А в нас вони згорнули всі гуманітарні програми, бо скільки там, мовляв, у вас тих ВПО – якихось 2700. Воно то так, але ж цим людям теж потрібна допомога, тому виходимо із ситуації, як тільки можемо. Раніше роботу по збору потрібних речей полегшував облаштований для цього склад на території однієї з тернопільських церков, але ця церква нам раптом чомусь відмовила. Чому – я й справді не знаю, і не буду ні коментувати, ні вказувати її назву. А знайти нове підходяще місце поки-що не вдалося. Дуже сподіваюся, що це питання вирішиться вже за допомогою нещодавно створеної громадської організації переселенців, як і низка інших. Адже через офіційно зареєстровану юридичну особу значно простіше робити багато справ. І, що не менш важливо, набагато покращиться комунікація між самими переселенцями.

Розмовляла Світлана МИЧКО

 

 

11.05.2016, 11:11
112 Переглядів