Ірина Клекіт: «Сексуальність – це сфера, у котрій дозволено все, що підходить учасникам процесу»

02.09.2021, 14:09
416 Переглядів

   Скількох партнерів чи партнерок вам достатньо? Чому друзів може бути кілька, а коханих, згідно із соціально прийнятними нормами, лише один/одна? Чи може їх теж бути, скільки захочеться, і, головне, щоб відкрито, без брехні «основному» партнеру? А чи здатні ви прийняти факт, що ваша дружина/чоловік хоче зустрічатися і займатися сексом ще з кимось, і відверто вам про це скаже? Ірина Клекіт, авторка книги «Двоє в ліжку, не рахуючи коханців», розповість  про поліаморію, або про те, як можна любити кількох людей одночасно і будувати відносини з кількома чоловіками, коли всі про всіх знають.

   – Ірино, розкажіть про свій досвід поліаморії. І що привабило у такій формі стосунків?

   -У нас все починалось класично: побачення, поцілунки, перший сексуальний досвід, а через якийсь час – шлюб. Мій чоловік змалку мав критичний спосіб мислення, що свого часу добряче дратувало викладачів у школі та університеті. Він задавав незручні запитання та піддавав сумніву усталені порядки. Я ж була дівчиною надто чемною і зручною для оточуючих. Мені було незвично, що він ставить мої бажання у пріоритет. Біля нього я навчилась слухати себе і довіряти власним потребам, що в результаті зробило мене сильною. Ми стали одне для одного всім. Це було якесь шалене занурення одне в одного із безумовною любов’ю та прийняттям. Мій чоловік навчив мене, що сексуальність – це сфера, у котрій дозволено все, що підходить учасникам процесу. Що немає «правильно» чи «неправильно», а є те, що нам подобається. І саме він запропонував нам не моногамні експерименти. Його збуджував той факт, що ще хтось бажає мене. Я ж не була готова ділити чоловіка з іншою жінкою. Тому впродовж перших років коханці були тільки у мене. І лише згодом, коли я «пропрацювала» свої ревнощі, я погодилась впустити у наші стосунки інших жінок. Загалом в немоногамних стосунках ми вже близько 18 років, а разом – близько 22.

   Коли люди довідуються, що у нас не моногамний шлюб, то відразу включається стереотип – уявляння тотальних сексуальних оргій і такого іншого. Насправді ж ми звичайна родина. Працюємо, подорожуємо, виховуємо дітей. І десь іноді йдемо на вечірку до клубу. Буває, що у подорожі чи відрядженні зароджується короткий роман. Або ж з’являється людина, з якою стосунки тривають роками. У мене були, у різні періоди життя, двоє чоловіків, котрих я кохала. Перший – Юра, про нього я написала у книзі «Двоє у ліжку, не рахуючи коханців», а другий – Павло, з яким ми були ще донедавна. Обидва часто у нас гостювали і товаришували з моїм чоловіком. У мого чоловіка не було таких глибоких стосунків із жінками, а тільки кілька коротких романів. Можливо, він ще не зустрів такої жінки. А може турбується, чи зможу я справитись у такому випадку з емоціями. Від природи я доволі ревнива, і мені треба більше працювати над собою, щоб спокійно ділити його серце із іншою. Що мене приваблювало у такій формі відносин? Тут і адреналін пригод, і збудження, і пізнання нових людей.

 – Чи має ваш чоловік іншу партнерку зараз?

 – Ні, зараз не має.

 – А ви зараз зустрічаєтеся з кимось?

  – Після історії із Павлом, який був дуже ревнивим, а наші стосунки нагадували американські гірки, які забирали в мене сили і руйнували, я зареклась будувати ще якісь паралельні стосунки. Принаймні на деякий час. Тому зараз я тільки час від часу зустрічаюсь із мужчиною суто для тілесного задоволення. Його, мене, і мого чоловіка це влаштовує. А подобаються мені у цьому партнері його інтелект і повна відкритість у ліжку.

    –  Як на мене, кожні стосунки – це як підприємство. Потрібно налагодити роботу господарського, фінансового, відділу персоналу, логістику тощо, щоб воно працювало ефективно. Що для вас означає «працювати над стосунками»?

   – Більшість казок закінчуються на «одружились і жили довго та щасливо». Та насправді після шлюбу все тільки починається. Стосунки – це не статична річ, а досить нестабільна формула, де є три величини: «Ми» і два «Я». Ці три складові постійно змінюються. Ось, наприклад, «Ми» – в перший рік стосунків, коли вирує пристрасть, коли йде максимальне злиття. І «Ми» – через 5 років, коли відносини стають спокійнішими, але водночас глибшими, більш інтимними.  І ті ж таки «Ми» – коли у пари народжується дитина. З’являється більша відповідальність, змінюються ролі. Це ж різні типи стосунків, хоч і та сама пара людей. Окрім того, в стосунках є дві особистості, два «Я». У кожного із нас є своя історія життя, ми походимо із різних сімей, маємо відмінності в темпераментах, способі мислення, ми різної статі. В процесі стосунків ми проходимо власні трансформації, набуваємо певного досвіду, змінюємось. Відтак щодня прокидаємось новою людиною поруч із оновленим партнером. Тому неможливо одружитись і завжди мати однакові стосунки, як у медовий місяць. Праця над стосунками – це ніби щоденне калібрування наших відносин. Як нам сьогодні бути поруч? Чого потребуємо «Ми», а що нам потрібно кожному, як особистості? Для нас із чоловіком це, в першу чергу, якісна комунікація. Ми навчились проговорювати свої потреби, емоції. Уважно слухати партнера і не оцінювати, а підтримувати одне одного. Особливо це важливо у гострих ситуаціях, коли пробуджується образа, або ж є різні погляди на певні речі. Ну, наприклад, на те, коли дітям лягати спати =). Це наша улюблена тема для сперечань.

   – Цього року видавництво «Creative Women Publishing» видало книгу «Про що вона мовчить», у якій 48 жінок розповіли свої історії, про які «не пасує» говорити. Про що ви писали у цій книзі?

   – Для мене було приємною несподіванкою отримати запрошення стати співавторкою цієї книги. Це для мене і визнання, і велика честь. Спершу я приготувала невеличку розповідь про  те, як воно – бути немоногамною сім’єю і тримати це в таємниці. Текст схвалили, і вже навіть вичитали. Але одного дня я на сильних емоціях написала пост про те, як створила власні рамки можна-не можна у своєму блозі. Про те, що не помітила, як знову створила собі обмеження. Закрила себе у полоні блогерського образу. Цей пост у Фейсбуці побачили організаторки «Creative Women Publishing» і вирішили включити до книги саме його. Я погодилась із ними, бо текст дійсно вийшов дуже «живим». Ось фрагмент мого допису: «Нам усім так хочеться подобатись. Бути хорошою, правильною, такою, якою тебе хочуть бачити. Хочеться виправдати очікування, щоб погладили по голові і сказали «люблю». Створивши певний образ у своєму блозі, я непомітно зробила себе його заручницею. Знову. Сама, власноруч. Чому так сталось? Як на мене, є дві причини. Перша — йти проти правил соціуму небезпечно. Це тваринний страх, що тягнеться з минулого. Якщо тебе не прийме плем’я — сам у джунглях ти не виживеш. А якщо ти жінка, все ще складніше. Наша пам’ять про небезпеки ще свіжіша. Ще сто років тому жінка не мала ні прав, ні можливостей, аби вижити самостійно. Чітко керуйся нормами суспільства, терпи, мовчи, і все буде добре — ось що записано у свіжих шарах пам’яті. Не так легко їх стерти, не так легко їх ігнорувати, вони вже частина нас. Тож я не скоро наважусь відкрити обличчя і показати світу, хто така Ірина Клекіт. Я боюсь, досі боюсь. Я створила блог, у котрому — тільки частина мене справжньої. Я не пишу про свій побут, про дітей, про рідних. Бо інакше впізнають. І друга причина — потреба любові. Коли її недостатньо у нас самих, ми шукаємо її в інших. Зокрема через прийняття. Я так робила й роблю. Любити себе усякою, не озираючись на інших і не шукаючи їхнього прийняття. Тримати це собі в голові, у серці. І мати сміливість бути чесною».

  – А ще ви авторка відомої у певних колах книжки «Двоє у ліжку, не рахуючи коханців». Про що ця книга, написана 3 роки тому? І які б розділи ви додали у неї зараз?

   – Ця книга написана до жінки, котрою я була 18 років тому. Переляканою і повною осуду до себе. Мені здавалось, що більшої грішниці не може бути на світі. І як же  так, що я дозволяю собі жити не за класичним сценарієм і залишатись щасливою?  Саме із цього я і почала вступ до книги. «Є тисячі книг і наукових досліджень про сім’ю. Та я не знайшла жодної, де б описувалась життєдайність поліаморії. Підказок, шпаргалок, готових рецептів не було. Ми не знали як будувати такі незвичні відносини. Рухались інтуїтивно, прислухаючись одне до одного, до наших почуттів і бажань. Зрештою, ми разом уже стільки років. Тож можна сказати, що нам вдалось. Найскладнішим завданням для мене досі залишається прийняти себе такою, яка я є. Не вішаючи ярлики: розпусниця, проститутка, курва… Не чекаючи кари небесної. Ці демони й досі зринають із глибин свідомості, піднімають гидкі голови і травлять душу. Я заздрила жінкам, які могли щиро сказати: «Я люблю секс», «Люблю чоловіків» чи навіть «Люблю жінок». В цій книзі я спробую зрозуміти передусім себе. Можливо, комусь це допоможе глянути на відносини трохи ширше. Побачити, що сценаріїв ідеального шлюбу багато, що вони можуть відрізнятись від класичного…».

   Зараз, я б нічого не змінювала у книзі. Я була в ній максимально відвертою, і все, про що розказувала, було важливим для мене на той момент. А все, що відбулось після книги – це вже нова історія. До речі, кому цікаво, запрошую на мою сторінку у Фейсбук https://www.facebook.com/profile.php?id=100016076293754 .

Спілкувалася Ірина Скоробогата

 

02.09.2021, 02:09
416 Переглядів