Олександра Вільчинського у Тернополі добре знають як письменника і журналіста, науковця, викладача і громадського діяча. І є велика кількість тем, щодо яких він може бути дуже цікавим співрозмовником. Але сьогоднішня розмова – в основному про журналістику.
– Олександре Казимировичу, ви багато років пропрацювали у редакціях різних газет, але потім залишили цю справу. Чому? Розчарувалися? Чи були якісь інші причини?
– Та ні, не залишив. Як кажуть, чутки про це дещо перебільшені. Виявилося, що залишити “цю справу” не так то й просто. Бо коли у свій час вже пішов з однієї газети, то мене запросили до співпраці з іншою. Відтак майже п’ятнадцять років поспіль був колумністом у “RIA плюс”. Та й зараз, хоча і не працюю у штаті жодної редакції, але вже от більше двох років щотижня публікую статті чи “колонки” у газеті “Вільне життя плюс”. Так що ніякого розчарування нема, швидше навпаки. Це вже для мене наче життєва потреба, чи необхідність мати ще одну можливість для самовираження, висловлення своїх думок і вражень.
– А чи й справді, як кажуть, літературна праця і журналістика не мають майже нічого спільного?
– Знову ж таки, не аж так категорично. Журналістика і письменництво — це наче фотографія і живопис. Журналістика, на мій погляд, навіть може бути корисною для молодого письменника, а деколи й у зрілому віці, коли це єдина можливість виповісти наболіле. Перш за все маю на увазі публіцистику. Блогерство й аналітичні тексти також можуть бути для письменника не менш важливою частиною його творчості, ніж оповідання, романи чи повісті.
– Яка ваша думка про те, що відбувається з журналістикою впродовж останніх років?
– Журналістика, насправді, залишається такою ж, якою була завжди. І вміння цікаво писати та аналізувати, вміння побачити за фактами і подіями причини й наслідки ще ніхто не відміняв, та й неможливо це відмінити. Можливо, лише щодо новинної журналістики представники нашої професії, в силу технічного прогресу, можна сказати, втратили монополію на фіксацію та оприлюднення інформації. Але, знову ж таки, журналіст-професіонал знайде можливість бути лідером і тут.
– Чим у своїй журналістській діяльності ви пишаєтесь і про що, можливо, жалкуєте?
– У професії я вже більше сорока років. Але навіть з того періоду, коли ще вчився в школі і дописував до газети, є публікації, які й досі гріють. Наприклад, нарис про 90-літнього вчителя “ І цвістиме сад…”, за який я тоді навіть отримав свою першу у житті премію. Були такі і у львівські, студентські часи, коли в університетській багатотиражці почали з’являтися мої театральні рецензії, які помітив і похвалив мій викладач, світлої пам’яті професор Володимир Здоровега. І під час роботи в одеських районній та обласній газетах. “Журналістські розслідування” тих років, а це був час так званої горбачовської “перебудови”, і досі видаються мені сміливими. І, звичайно ж, коли вже почав працювати в “Тернополі вечірньому”. Тоді, у 1990-1991 роках, на хвилі національного відродження, тираж нашого видання щотижня збільшувався на кілька тисяч примірників! Таке навряд чи ще колись повториться. Зрештою, дослідження тернопільської преси того періоду пізніше стало темою моєї кандидатської дисертації. Та й мої теперішні “колонки” у “ВЖ+”, судячи із відгуків читачів, деколи стають вельми резонансними. Проте за натурою я хоч і романтик, але і скептик водночас . Тож завжди знайду більше причин, щоб жалкувати, ніж пишатися.
– На завершення розкажіть, будь-ласка, над якими новими творами працюєте зараз, як письменник?
– Почав новий роман, окрім інших текстів, звичайно. Бо чомусь у мене так часто виходить, що кілька текстів народжуються наче паралельно, і це ще без врахування журналістських. Єдине, що можу поки що сказати про цей новий роман, то це те, що однією із головних героїнь там буде журналістка. Власне, від її імені і буде вестися частина оповіді. А оскільки персонажів своїх творів я здебільшого списую з натури, то от все ще придивляюся, і якісь деталі образу, так би мовити, “позичаю” у знайомих мені журналісток. Так що чекайте. За рік-два, а, може, й швидше, якщо все буде добре, закінчу цю книгу, і тоді прочитаєте.
Розмовляла Вікторія Стрілець
На фото – Олександр Вільчинський