Дівчині ледь за 20. Вона – студентка львівського вишу, де здобувала омріяну спеціальність економіста-міжнародника. Про подорож до Швейцарії мріяла, від коли себе пам’ятає. І навіть не сподівалась, що зможе пожити там, правда, сталося це за невтішних обставин. 24 лютого змінило життєві плани багатьох українців. Соломія з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати до знайомих у Німеччину. Коли пакували нашвидкуруч валізи, ще не знали, що опиняться у Швейцарії. Однак збіг обставин і рішучість мами дозволили їм потрапити у життєву авантюру, яка й привела до країни кришталевих озер та смарагдових гір.
– Де саме мешкаєте? Чи співпадають враження з тими картинками, які малювала уява? Що вразило, розчарувало чи здалося дивним?
– Ми мешкаємо у затишному селі поблизу Цюріха. Нас прийняла родина з трьох чоловік. У них велике подвір’я і на ньому – два будинки. В одному живуть вони, а другий (простора двоповерхова дерев’яна будівля) віддали нам. Кажуть, що можемо тут жити, скільки буде треба, аж доки буде безпечно повертатися додому. Причому під поняттям «безпечно» вони мають на увазі не тільки відсутність обстрілів, а й економічні наслідки війни. Тим паче, що наша мама у цей час залишилася без роботи.
Найбільше мене вразив сам факт можливості проживання у Швейцарії. Ця країна, як правило, зберігає нейтралітет, і ми знаємо про неї дуже мало. А тут – звичайні громадяни, пересічні швейцарці, перейнялися ситуацією і впустили нас у свої домівки. Це вражає. Розчарувань не було, бо не було особливих очікувань. Я добре розумію, за яких обставин сюди потрапила, і намагаюся здобути тут якнайбільше досвіду. Продовжити навчання планую тільки в Україні. Але і хочу побачити, яка система навчання моїх ровесників тут. Щодо дивного, то, наприклад, здивував такий момент. Мене запросили на день народження, де була молодь від 20 до 25 років, і всі – однокласники. Як таке може бути? Виявилося, що після 9 класу у Швейцарії – вища школа, і не усі одразу продовжують у ній навчання. Хтось іде працювати, хтось робить паузу, щоб помандрувати чи просто визначитися, що робити далі. А згодом вони долучаються до навчального процесу. У результаті випускний атестат отримують у різному віці.
Молодь тут взагалі дуже цікава. Та й не тільки молодь. Тут багато свободи і відповідальності. Можна усе (чи майже усе), що не порушує закони. На вечірці, яку я відвідала, було чимало алкоголю і навіть «травичка». Однак не було жодного п’яного чи обкуреного. Усе в межах адекватної поведінки. Швейцарці – не релігійні. Разом з тим їх життя дуже упорядковане і системне. Тут панує культ здоров’я. Тому саме у Швейцарії зараз найвища середня тривалість життя (84 роки). Тут багато людей займаються спортом, ведуть активний спосіб життя. Велосипед, біг, тривалі прогулянки на свіжому повітрі – все це популярне тут серед людей усіх вікових категорій. Також громадяни Швейцарії дуже цінують особисті рамки: свої і тих, хто поряд. Спілкуються ввічливо, спокійно, ніхто не галасує, не кричить на дітей. Це робить життя розміреним і спокійним. Такою я запам’ятаю цю країну: культурною і мальовничою.
– Що б ти розповіла про Швейцарію, якої ми не знаємо?
– Ну, якщо більшості українців відомо, що Швейцарія – нейтральна країна, що тут високий рівень житті і неймовірна природа, то мало хто знає, приміром, наступне. Харчуються швейцарці … дуже просто. Принаймні тут, у селі, де я живу. Як правило, це велика кількість різноманітних сирів, смачнючий хліб і неймовірна кількість овочів та фруктів. Причому, це не якась екзотика, а те, що росте у них. Наприклад, відварена морква, яка може бути як салатом, так і окремою стравою. Так-так, просто відварена у підсоленій воді і нічим не приправлена морква. М’ясо вони вживають вкрай рідко, і то – виключно нежирне. Готують його теж просто – відварюють чи запікають. Загалом у їх раціоні нема страв, які треба готувати пів дня. Приготуванню їжі вони присвячують мінімум часу. Так само і з прибиранням. Тут немає культу «генеральних прибирань перед святами», наприклад. Вони роблять все в міру необхідності, максимально швидко і без фанатизму. Пограти з сином у м’яча – більш важливо, ніж, скажімо, почистити килимок. Усе, що можна, за людей робить побутова техніка. Таке ж просте ставлення швейцарців до одягу. Він має бути чистим, охайним, а найголовніше – зручним. При цьому виглядають вони прекрасно. Усмішка, здоровий колір шкіри, доглянуте волосся, сяючі очі – те, що ви помітите одразу. До речі, жінки, яких мені довелося тут бачити, не зафарбовують сивину. А ще – мінімально чи й зовсім не користуються декоративною косметикою.
– Як долаєте труднощі комунікації?
– Ще у школі я почала захоплюватися вивченням німецької мови. І хоча знаю її значно гірше, ніж англійську, тут ті знання мені дуже знадобилися. Звісно, що труднощі є. Бо одне діло – читати книжки і слухати музику іноземною, а інше – комуні кувати у побуті, сприймати на слух мову від носіїв. Якщо б то була звичайна подорож, можливо, я б довше адаптовувалася, але на адреналіні, з яким ми сюди приїхали, розуміла майже усе з самого початку і досить легко заговорила.
Скажу так – якщо є бажання, то можна здолати будь-які труднощі комунікації. А в цій ситуації воно є. Людям приємно, що я намагаюся говорити їхньою мовою. З моєї точки зору, це не просто необхідність, а й прояв поваги і вдячності за те, що ці люди роблять для нас, українців. Та й компліменти отримувати приємно (сміється). Кажуть, не уявляли собі, що біженці можуть бути поліглотами і цікавими співрозмовниками. Радію, що можу так представляти Україну.
– А що знають швейцарці про війну в Україні?
– Інформацію вони отримують з ТБ та мережі. Тому знають, що у ХХІ столітті Росія напала на мирну європейську Україну і чинить страшні дикі речі. Їх це жахає, обурює, і саме тому вони допомагають нам. При цьому за спільними трапезами чи при зустрічах вони уникають обговорення війни. На балконах багатьох помешкань висять плакати з написом «No war in Ukraine». Часто на вулицях реагують на українську мову. Підходять, розпитують, висловлюють підтримку. Одного разу чоловік у військовій формі підійшов, запитав, чи ми з України, і дав нам цілу жменю шоколадок. Ми були здивовані, розгублені і розчулені.
Вони реагують на основний наш ідентифікатор – мову. Тому так важливо говорити українською. На жаль, більшість біженців вперто використовують російську. Як правило, вони не володіють ані англійською, ані німецькою, і чекають, що їх зрозуміють і так.
– Ви поїхали з відносно безпечного регіону. Часто можна почути, що біженцями можуть бути тільки люди з обстріляних міст.
– Так, моя домівка не пошкоджена, моє місто живе, але я не повинна почуватися винною за це. Тим паче, не вважаю, що я займаю чиєсь місце. Адже я – студентка, і моє завдання як громадянки України – навчатися та зберігати своє здоров’я, в тому числі психічне. Цю поїздку я сприймаю як безцінний досвід, мовну практику, можливість пізнати світ. Мені дуже шкода тих, хто постраждав більше. Я оплакую тих, хто загинув, співчуваю тим, хто поніс непоправні втрати. Та від того, що ми з мамою і сестрою тремтіли б у коридорі під звуки сирен, нікому легше б не було. Зараз я продуктивно навчаюся і волонтерю в інформаційній сфері, а значить – усе роблю правильно.
– Коли плануєте повернутися в Україну, і чи плануєте взагалі?
– Так, я маю твердий намір повернутися в Україну, бо це мій дім. В Україні хочу закінчити навчання і працювати. Чужа країна може бути ідеальною, але наше завдання – робити кращою свою батьківщину. І, звісно, я вірю у нашу перемогу. Адже нас захищає наша неймовірна армія і майже весь цивілізований світ.
Галина Заболотна
Фото Соломії N та з мережі
