За усім, що є навколо нас, стоїть особистість, творець. Сьогодні ми говоримо саме про таку людину. Тетяна Головань – учителька, вишивальниця, колекціонерка.
Красива, вишукана, елегантна – це перше, на що ви звернете увагу при знайомстві з нею. А вже за хвилину розмови відчуєте, яка перед вами глибока, яскрава і цікава особистість. Її очі горять любов’ю до життя, а її усмішка неодмінно налаштує вас на відвертий діалог. Тетяна Головань колекціонує вишиті рушники. У День вишиванки в Українському домі «Перемога» презентували виставку «Мова рушникова», де представили понад 200 рушників з різних регіонів України, найстаріший з яких був вишитий у 1939 році. Імена майстринь загубилися у часі, деякі роботи роками мандрували з рук у руки, обростали легендами. Ці барвисті літописи розповідають багато про історію краю, про особливості світогляду різних поколінь та традиції різних регіонів.
– Тетяно, звідки такий інтерес до вишивки та вишивання?
– Це точно не з дитинства. Я народилась і виросла у Тернополі. У місті вишивка на той час не була так культивована, як у селах. Однак, коли носила під серцем донечку, рука потягнулась до голки та нитки, почали народжуватися перші візерунки. З того часу процес вишивання для мене є особливим творчим процесом.
Є у моєму вишивальному доробку і кілька рушників. Про український вишитий рушник сказано багато. Він первинно мав не тільки практичне значення, а й був наділений особливими сенсами, впливами. З рушника починали свій життєвий шлях молоді пари, рушником прикрашали ікони у світлиці (такий рушник називається божник), рушник був материнським оберегом для дітей і справжньою сповіддю для самих вишивальниць. Нитка не просто лягала на полотно.
– Як народжується вишиванка?
– Це енергія, втілена у візерунку, симбіоз духовного і матеріального. На виставці, наприклад, представлений рушник, який вишивала жінка при надії. Щедрі узори напряму розповідають про її стан. Ось пара: чоловіче і жіноче начало, вони зливаються воєдино і відбувається таїнство зародження нового життя. Ось паросток, він розвивається у пагінець, на якому спершу три листочки (символізують місяці вагітності), потім п’ять і дев’ять. … Вишита картина насправді є історією життя, віддзеркаленням внутрішнього світу людини.
– Які символи та кольори найчастіше зустрічаються у вишивці різних регіонів? Про що вони розповідають?
– Мабуть, найпопулярнішим є коло – древній символ світла, сонця, миру, цілісності та циклічності життя. А загалом вишивки ілюструють не так нашу спільність, як унікальність кожного регіону. Хоча не можна говорити про стабільну прив’язаність до певної території. Адже візерунки, як і вже готові вишиті вироби, не раз долали довгий шлях Україною та світом. Щось змішувалося, перепліталося, додавалося, відтак виходив якийсь новий візерунок. Кожна вишивка – це результат творення. Десь змінені кольори, десь сама тканина підібрана нестандартно. Наприклад, на виставці є рушники, вишиті на полотні зі смугами по краях. Таку тканину виготовляли колись на Тернопільському бавовняному комбінаті. Оскільки вибір в ті часи був невеликий, жінки вишивали на тому, що було.
– Якщо вишивка – це енергія жінки, яка її створює, то чи варто вишивати, скажімо, у стривоженому стані? Ви вишиваєте, коли вам сумно?
– Мені не буває сумно (очі Тетяни посміхаються). Людина у своїй сутності триєдина: тіло, душа і дух. Якщо між ними є гармонія, людина наповнена світлом і все, що вона робить, випромінює світло. Я люблю усе, що роблю. Це стосується і роботи у школі, і спілкування, і вишивання. Зараз я вишиваю переважно одяг. І то для людей, яких добре знаю, яких можу відчути, підібрати для них саме ті візерунки, мотиви, колористику, які підсилять їхню добру енергію і розкриють характер.
– Старовинна вишивка стає все більшою рідкістю. Щось губиться у часі, перетворюється у тлін, а деяким речам дають нове життя: одягають їх, або використовують фрагменти вишивки у нових предметах гардеробу. Як ви ставитеся до цього? Автентичні речі повинні служити чи поповнювати музейні фонди?
– Якщо збереглася, наприклад, лише половина рушника, або на ньому є пошкодження, уцілілий фрагмент можна використати, як основу чи оздобу для інших речей. Знаю, що зараз шиють такий окремий елемент одягу як кишеня. Чи роблять манжети або коміри для нової сорочки. Вважаю, що це добре.
– Якби не рушники, то який інший вид вишиття ви б збирали до колекції?
– Дуже цікавим є вишивання хусток. Якби не рушники, то, мабуть, почала би збирати хустки. Я не зустрічала ще таких колекцій.
– Чи не призведе, на вашу думку, нинішня масова мода на вишите вбрання до нівелювання істинної його цінності? Чи не вплине на справжню рукотворну вишивку машинна конвеєрна продукція?
– Знаю, що справжня вишивка завжди буде мати своїх справжніх шанувальників. По-перше, це естетично, по-друге, має глибинні сенси. Попит на автентичне українське вбрання завжди приходить разом з усвідомленням справжніх цінностей. Ви помітили, що люди, які мають гарний смак, обирають не синтетику, а льон, не «ширвжиток», а ексклюзив? Тому що вишуканість ніколи не програє попсі.
– Для вас особисто вишивання – це буденна справа чи особливий процес? І чи існують якісь символи та образи, яких ви ніколи не будете переносити на полотно?
– Для мене вишивання – це маленьке свято, і дуже індивідуальний, навіть інтимний процес. Під час вишивання до мене приходять чудові ідеї, які я записую, а потім неодмінно реалізовую. Відчуваю чіткий зв’язок між мисленням та вишиванням – дуже позитивний, дуже творчий, такий, що надихає. Щодо табу у вишиванні, то дотримуюся правила – ніколи не кажи «ніколи». Наперед не можу знати. Прийде час, ідея, натхнення, то, можливо, будуть і якісь цілком нові експерименти.
– Які обереги найкраще вишивати для наших воїнів, які захищають Україну?
– Для наших захисників я б вишивала сорочки з давніми візерунками, шукала б щось з доби козацтва, добирала б відповідні символи. Знаю, що є майстрині, які зголосилися і вишивають сорочки для воїнів. Цей процес уже відбувається. Можливо, ще б вишивала браслети, щось на зразок манжетів у сорочках. Такі речі можна носити під формою. Браслет буде у нього перед очима та може слугувати не тільки оберегом, а й своєрідним нагадуванням, що його люблять, за нього моляться. Це додає сил.
Найбільший опір війні – це життя. Кожен українець наближає день перемоги тим, що продовжує жити, всупереч страху та негативним новинам. У такі буремні часи є надважливим віднаходити місця заземлення, точки відновлення рівноваги, і людей, які не дозволять впасти у зневіру. Таким живильним процесом може стати вишивання. Такою криницею цілющої води може виявитися виставка вишитих робіт, спілкування з їх авторами та поціновувачами. До таких висновків спонукала мене розмова з надзвичайною жінкою Тетяною Головань. Наша розмова була продуктивною ще й тому, що саме у ній народилася ідея акції #вишиття_береже_життя. Ми започаткували вишивальний ланцюжок, у якому жінки з різних куточків України вишивають браслети для воїнів ЗСУ. Перша добірка оберегів летить до нашого земляка Назара, відомого багатьом за відео хлопця з синичкою(#хлопецьзсиничкою) та його побратимів.
У цікавих розмовах народжуються цікаві ідеї. А світло України захищають не тільки воїни зі зброєю у руках, а й люди, які бережуть та продовжують українську традицію.
Галина Заболотна
Фото авторки та з архіву Тетяни Головань
