Пропонуємо три історії російськомовних сімей, які допомагають зрозуміти дуже важливу річ – що війна триває не лише на полі бою. Чому мова має значення? Відповідь на це питання ми шукали у людей, які приїхали на Тернопільщину із російськомовних міст. Дві сім’ї із трьох, з якими вдалося поспілкуватися, зараз розмовляють українською. І усі одноголосно за те, щоб Україна стала цілком україномовною країною.
Родину із Харкова переслідували через прізвище
Пані Ольга Багалій з чоловіком Євгеном, донькою і чотирма котами приїхали із Харкова. Сім’ю попередили, що їхні прізвища в списках окупантів, тому вдома залишатися небезпечно. «З Харкова виїхали 5 березня, коли місто почали бомбардувати. Ми живемо майже в центрі, це так званий тихий центр, поки були обстріли – було терпимо, сиділи у підвалі. А коли почали бомбити – це вже стало дуже тяжко. Харківська влада знала списки українських активістів, які були на «гачку» у ворога. Там була наша донька і я. Нас попередили. А вивезли нас хлопці з Тероборони Харкова. Якимись шляхами привезли до Дніпра, також до Тероборони. Начебто всі знали, що буде вторгнення. Але не вірили» – зі сльозами на очах розповідає пані Ольга. У Дніпрі родина була 5 днів, після чого вдалося виїхати на Тернопільщину. Тиждень жили у друзів, ще кілька днів у мотелі. І ось нарешті волонтери зі Збаража змогли знайти для них будинок. Харківський дім родини вцілів, але вікна вибиті вибуховою хвилею.
У списки окупантів пані Ольга потрапила через прізвище – Багалій. Її прадід, Дмитро Іванович Багалій, був дуже відомим у Харкові істориком, ректором університету, міським головою, написав багато книжок з історії Слобідської України. «Ми мешкаємо в його будинку, – каже Ольга Багалій. – Це так, як в Києві будинок Грушевського, так в Харкові будинок Багалія. У нас там є меморіальна кімната, деякі речі, бібліотека. Це все ми залишили». Пані Ольга добре володіє українською мовою, бо довгі роки працювала редактором журналу, з 1992-го його почали публікувати українською, а от розмовляти, зізнається, важче. Бо у Харкові мало хто розмовляє українською. «Це питання важливе, але швидко воно не вирішується, – ділиться думками пані Ольга. – Тут ви того не відчували, а ми дуже відчули, коли влітку минулого року наближалося прийняття Закону про мову і вимагали, щоб в офіційних установах і у сфері обслуговування розмовляли українською. Були магазини, де легко перейшли на українську мову, а в деяких були суперечки аж до виклику директора. Але державні установи усі перейшли на державну мову. І, що цікаво, усі там почали розмовляти гарною українською. Думаю, найважливіше, щоб діти читали українські книги, і освіта була українською мовою, тоді будуть зрушення».
«Нам Україна потрібна! Нам не потрібна росія!»
Сім’я Олександра Прокопенка виїхала із Херсона 9 квітня. З подружжям пенсіонерів їхала їхня хвора мати, тому на блок-постах окупантів їх пропускали відносно спокійно. Чоловік зізнається, що раніше не замислювався про важливість мови. Усі просто жили, спілкувалися і розуміли один одного. «Херсон – російськомовне місто, – каже він. – В селах більше українською розмовляють, а в Херсоні – ні. Але це не важливо, нам Україна потрібна! Нам не потрібна росія! Англійці розмовляють англійською, французи розмовляють французькою, то чого Україна не буде розмовляти українською? Ми вчились ще при Радянському Союзі, два уроки в тиждень у нас була українська мова, і все. А «радная рєчь» була руская, хоча ми українці. Є літні люди, які звикли розмовляти російською, і не хочуть вже переходити на українську. А молодь – хоче. Син наш раніше російською розмовляв, а невістка з Тернополя, розмовляла українською. Зараз, коли почалася війна, син теж почав тільки українською розмовляти».
Чоловік розповідає, що коли місто окупували, жити стало дуже складно. Ціни на продукти зросли, ліків не було. А після 15 години місто ставало повністю порожнім. Спершу жителі Херсона виходили на мітинги, але згодом окупанти почали їх обстрілювати і закидати світло-шумовими гранатами. Тому нині патріоти ведуть партизанську війну. «Багато дуже людей залишилося, бо не хотіли покидати свої будинки. Ми покинули два будинки, і не знаємо, коли повернемося. Зараз під окупацією там жити неможливо» – каже пан Олександр.
Ледь вибралися з розбомбленого Нью-Йорка
Сім’я пані Марії приїхала у Збараж в середині травня. Їм вдалося виїхати з смт. Нью-Йорк Донецької області, куди часто прилітали ворожі ракети. Жінка до останнього не хотіла залишати стареньких батьків, які відмовилися їхати з дому, два будинки і город. Але коли ракета влучила у будинок навпроти – вона зрозуміла, що потрібно рятувати дітей і евакуйовуватися негайно. (Пані Марія розмовляє російською, тож її розповідь далі перекладена авторкою–ред.) «У нашому населеному пункті є наші захисники з ЗСУ, і командир давно мені казав: «Маш, їдь звідси негайно з дітьми!». У мене четверо дітей, найстарший син з дружиною і маленькою донечкою тут, в Тернопільській області, тому ми сюди і приїхали», – розповідає жінка і зізнається, що лише тут нарешті почала спати спокійно, не здригаючись від кожного звуку. «В нас уже все розбито, – продовжує вона. – Води нема, газу нема, люди готують на вулиці. Жінка знайома загинула… Вчора подивилася новини і одразу дзвоню мамі. Каже – прилетіло 32 снаряда. Страшно! Назад – як їхати, куди їхати, якщо дім розбомблять? Треба уже тут якось облаштовуватися, вчити мову. У нас в селищі багато хто розмовляв російською. Я українську знаю, розумію, але розмовляти якось складно. Дітям простіше, бо вони в школі говорять українською. А вдома ми – російською. Напевно, треба і вдома на українську переходити».
Олена Кирилів
На головному фото вгорі – пані Марія з родиною
Ольга Багалій з чоловіком
Олександр Прокопенко з дружиною