Безглузде життя, безглузде кохання та і вірші мої безглузді…Писати прозою? Про кохання? Ти говориш «кохаю» лише одній людині у житті, після чого твоє серце стікає кров’ю. Ні, не після слова, а після брехні чи зради – не має значення, з ким як стається… Довго не можеш прийти до тями… Не віриш, що все могло так закінчитися. Такі гучні слова, такі стандартні обіцянки, проте ти купляєшся на них, а потім звалюєш все на те, що жінки кохають вухами, хоча сценарій однаковий (вже чула!) та віриш у лицарів і вірних Ромео… Не ті часи… Нема казок і ти не Джульєтта…
«Ти – Ніхто і не смій думати, що знаєш більше…» А Янт був правий, коли писав свої заповіді.
Ти проходиш повз час, немов туман… Тебе навіть вже не втішає чашка гарячого шоколаду та тепле покривало. Ти ба! Бісить улюблена музика! Все не так, все не те, а ти думала, що не довіришся більше нікому… А тут знову наплювали…
Ти тіло без душі, а все ж було нормально… Принаймні, ти так думала… Помилилася, уже вкотре… А так хочеться вірити, ти бачиш закоханих, а може їх теж зустріне така доля… Згадуєш, що і на тебе ще зовсім недавно дивилися такими очима. А це мистецтво – вміти так брехати. Ніколи у це більше не повірю, а тоді вірю, знов і знов, звикаю жити з біллю… Я і біль, тепер це моя найкраща подруга, знайомтеся…Її немає в соцмережах, не шукайте її, вона сама вас знайде, рано, чи пізно, але знайде, а мені з нею добре… Звикла… І, здається, гіршого нема, ніж звикла…
Оксана Ботюк
Фото з відкритих джерел