Важко писати про ситуацію в зоні АТО, коли там не бував, а ще важче, коли все побачив на власні очі. Одержавши медіа-картку у штабі АТО, група журналістів із Західної України відправилася на передову. Побачити на власні очі ситуацію на війні стало можливим завдяки колегам із Донецького прес-клубу. Ранок зустріли в Дружківці. Журналістів розділили на три групи і відправили на передові позиції. Проїхавши через лісок, побачили терикони із українськими прапорами, дерева, які зацвіли навкруги… І – мертва тиша, така незвична, бо на рідній Тернопільщині такого ніколи не відчував.
Нас радо зустрів командир позиції Віктор і ще один боєць з позивним «Моня». Це треба було бачити цих засмаглих воїнів, їхні стомлені обличчя з усмішками на устах та щасливих, що вчора відбили атаку противника. Слухаючи їх розповіді про армійські будні, про проблеми, які ще існують у підрозділі, ми почули у розмовах, що стоятимуть до перемоги…
Звичайно, дуже хотілося побачити земляків з Тернопільщини на цій лінії оборони. Командир підрозділу усміхнено відповів, що є досить багато і попросив своїх підлеглих, щоб допомогли знайти земляків. Невдовзі до нас прийшов Андрій із Чорткова з позивним «Професор». Чомусь зразу з’явилися сльози на очах і в нього, і в мене – так далеко від дому зустрілися як рідні. Андрій був схожий на професора: окуляри, мудрий вираз обличчя. Побачивши в мене газету «Вільне життя +», аж усміхнувся від радості, що зустрів свою рідну, так давно небачену пресу. «Професор» довго розповідав, як попав на передову, як відбивають атаки противника, як скучив за мамою, яка його чекає в рідному Чорткові.
Ми побачили і землянку, в якій уже десять місяців він прослужив, і бутлі з водою, яка їм так необхідна, бо поруч немає криниці. Навіть місцеві жителі приходять до них просити привізну воду.
Хлопці, які вилізали із свої землянок, мов ведмеді із барлоги, в один голос розповідали, що менш-більш у них все є, багато допомагають волонтери, а от інформаційний простір зовсім завмер: телевізор подивитися не можуть, бо немає антени, газети відсутні. Також відсутня електрика, хоча інколи підключаються до високовольтної лінії, яка поруч проходить (бережуть як зіницю ока трансформатор, що їм у цьому допомагає).
Нам довго ще кортіло побути із хлопцями, які захищають нас, а їм так не хотілося відпускати таких милих журналісток – Христину із Івано-Франківська та Ларису із Донецького прес-клубу…
Та про час прощання нагадали звуки важкої техніки противника.
Роман Островський, член НСЖУ
Фото автора
