Подорожі – це моє пристрасне захоплення. Життя собі без них не уявляю і при першій же можливості їду, лечу, пливу і йду, аби побачити нове місце і зробити для себе чергове відкриття цього прекрасного світу. Сьогодні хочу поділитися враженнями про одну з найнезвичайніших екскурсій, на якій вдалося побувати – сходження на вершину гори Мойсея ( вона ж – Габаль-Муса, Гора Синайська, Гора Закону ), що знаходиться в серці Синайського півострова в Єгипті. Втім, це було щось значно більше,ніж просто екскурсія.
Де Бог вручив скрижалі віри
Насамперед розповім про саму цю унікальну гору. Відповідно до прадавнього переказу, саме на цю гору зійшов колись Господь, щоб передати у руки пророка Мойсея кам’яні скрижалі віри з десятьма заповідями. В наш же час це місце особливого паломництва, і вже багато років поспіль, майже щоночі, сотні прочан з різних кінців планети піднімаються на висоту 2285 метрів, щоб зустріти там світанок . Вважається, що тоді Всевишній відпускає людині всі її гріхи.
Сходження на гору можливе двома шляхами – старим, що ним піднімався свого часу сам пророк, та новим, який проклали колись за наказом єгипетських властей, і котрим користуються зараз туристи. Старий шлях складається з 3750 “сходинок”-валунів без жодного огородження, покладених самою природою. Він значно коротший, але разом з тим значно складніший і небезпечніший. Нова дорога менш небезпечна, бо йде не по прямій вертикалі, а кілька разів спіраллю обгинає гору. І вже перед останніми сімсот п’ятдесятьма “сходинками” обидва шляхи з’єднуються, тож далі до вершини прочани піднімаються на гору так само, як колись це зробив Мойсей. На маківці гори їх зустрічає невеличка каплиця, присвячена Святій Трійці. Фрески в каплиці описують життя пророка Мойсея. Кам”яна ж мозаїка на внутрішній стіні зображує Діву Марію з маленьким Ісусом на руках у центрі Неопалимої Купини, а з боків стоять пророки Мойсей та Ілля. На жаль, фото цієї каплиці зробити не вдалося через розрядження акумулятора в фотоапараті.
Суміш фантастики та страждань
До підніжжя святої гори ми під’їхали вже після півночі, а о першій ночі почали сходження. На узбережжі, звідки приїхали, вдень було 23 тепла, а тут в горах опинилися при температурі мінус один з вітром. Що буде холодно – нам казали, але що настільки…Провідники –бедуїни, які в цих горах виросли, йшли досить швидко, і за ними треба було встигати. В теплих куртках ставало жарко, але при спробі розстебнути блискавку льодяний вітер миттєво проникав під одяг і пронизував до кісток. Поки дихання вистачало ( практичні японці взагалі були в спеціальних масках) і втома ще тільки починала накопичуватись, весь дискомфорт перекривала фантастична картина навкруги. У світлі майже повного місяця навколишній пейзаж з чудернацькими камінними утвореннями без жодної рослинності був схожий на інопланетний. Та місяць швидко зайшов за хмари, і тоді єдиним джерелом світла залишилися наші зовсім не потужні ліхтарики. Тим часом підйом крутішав, і під ногами був вже не надійний втоптаний грунт, а нагромадження каміння, яке тільки дуже віддалено нагадувало круті сходи. А на вузькій стежині, обмеженій з одного боку скелями, а з іншого – глибоким урвищем, час від часу доводилось ще й майже впритул розминатися з … верблюдами. Підприємливі бедуїни, їхні господарі, переконалися, що багатьом туристам не під силу подолати сім кілометрів такого шляху, тож заробляють, беручи по 10 доларів за “під’їзд” до останніх 750 “сходинок” (далі вже й верблюди не пройдуть) чи за зворотній шлях, причому ціна однакова, чи їдеш ти сто метрів, чи всю дорогу. Коли мені, незвичній до таких переходів та ще й у чоботах на платформі ( іншого теплого взуття просто не знайшлося) почало здаватись, що ще трохи, і впаду, вирішила також скористатися екзотичним транспортом. Але… через 10 хвилин після посадки довелося злазити з одногорбого, бо починався вже той найважчий відрізок шляху…
“Все, більше не можу!”
Кілька зупинок впродовж семикілометрового шляху у групи було – у приліплених до гірських схилів будках бедуїнів, де можна було присісти на застелену брудним килимом кам’яну лаву і випити кави чи чаю. Але були вони такими короткими, що часу вистачало тільки щоб перевести дух. Присісти ж між цими запланованими зупинками можливо було хіба на голий дуже холодний камінь, тому ніхто не ризикував. Тим, хто мав спортивне взуття і кращу фізичну підготовку, було, звичайно, легше. Мені ж довелося ой як не солодко! Часом здавалося, що серце ось-ось вистрибне з грудей, а на черговій рухомій брилі я вже точно підверну чи зламаю ногу. Якійсь літній жінці раптом стало погано, бо у неї різко впав тиск. А десь на сходинці так 550-й я вирішила зупинитись і хоч трохи незаплановано перепочити, навіть ризикуючи відстати від групи. На допомогу прийшов наш провідник, зовсім юний бедуїн на ім’я Накті. Вже до самої вершини хлопець буквально вів мене за руку і ніс мою сумку. Ламаною російською він володів, тож спитала, чи бувають під час таких сходжень випадки серйозного травмування людей. Накті спокійно відповів, що так, а ще дав зрозуміти, що відповідальності як такої ніхто за це не несе. А вже коли спускалися з гори, я на власні очі побачила, як чоловік з японської групи (до речі, в усіх японців були спеціальні палиці для подібних гірських “прогулянок”, схожі на лижні) мало не зірвався в прірву….
“Господи, прости…..”
І ось, нарешті, вершина гори Мойсея! Уявіть собі невеликий майданчик на висоті понад три тисячі метрів над рівнем моря, забитий людьми ( перед світанком на горі збирається до десятка груп). Змучені і померзлі, всі вони стоять і дивляться в один бік – туди, де незабаром має зійти Сонце Прощення. І коли його перші промені нарешті падають на навколишні вершини, в душі раптом вибухає невимовна радість. Навколо чути оплески, захоплені вигуки, хтось молиться, хтось просто шепоче “Господи, прости….”. В цей момент, відчуваючи щось справді Надзвичайне і споглядаючи фантастичну красу навколишніх гір, розумієш, що сюди варто йти навіть в десять разів важчою дорогою, і що холод, втома і тілесний біль – це лише минущі дрібниці. Недарма кажуть, що це місце має особливу енергетику.
А вже хвилин через 20 після сходу сонця провідники збирають групи для спуску вниз, який виявляється не менш складним. Напам’ять купуємо у тих же бедуїнів сувеніри з натурального різнокольорового каменю. Три кам’яні “крашанки” з гори Мойсея завжди будуть в моєму домі такими ж дорогими реліквіями, як лик Ісуса та чотки, освячені в монастирі Святої Катерини біля її підніжжя.
Світлана Мичко
Тернопіль – Синайський півострів – Тернопіль
