У кожного – свої захоплення, і починаються вони по-різному. 21-річний тернополянин Дмитро Господарик (зараз він навчається в Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності), будучи ще школярем, загубився під час екскурсії у славнозвісній печері Кришталевій на Борщівщині. Знайшли його швидко, хвилин за сорок, але цього часу вистачило, щоб підземні лабіринти назавжди стали для хлопця потребою душі.
– Підземні печери ― це передусім повна відірваність від цивілізації, – розповідає він. – Зв’язку немає, при спуску в печеру ми взагалі виключаємо телефони, щоб даремно не шукали мережу і не розряджалися. Інтернету там теж нема, так що відсутність будь-якої комунікації вам забезпечена. І час в «андеграунді» проходить зовсім по-іншому. Звичайна екскурсія печерою триває не більше, як півтори години: вас водять залами, розповідають різні історії і все це, зрозуміло, без жодного «екстриму». Справжні ж любителі підземелля проводять там по кілька днів. І якщо ти живеш під землею, приміром, тиждень, і маєш із собою годинник, то на третій день ти його вже просто знімаєш за непотрібністю. По-перше, він там не має ніякого значення, по-друге – іде і відчувається зовсім по-іншому, ніж на поверхні, особливо в роботі. Наприклад, ми працювали цілу добу, вранці лягали спати і думали, що це лише попередній вечір. Можна сказати, що час у печерах вимірюється не годинами і днями, а цікавими моментами. А ще печери – це відпочинок не лише для душі, а й для тіла. Там дуже особлива атмосфера, після неї відчуття – як після дорогого SPA-салону.
Спелеолог Дмитро Господарик впевнений, що печери просто не можуть не подобатися тим, хто любить екстремальний і водночас спокійний відпочинок, хто втомився від суєти, поспіху, шуму та гаму, від постійного спілкування з багатьма людьми та перевантаження інформацією. А ще він стверджує, що часто туди спускаються лише ті, хто на 100 відсотків знає, чого хоче, в іншому випадку це може перетворитися на суцільний стрес. Відповідно ставляться і цілі походів: відпочинкові, дослідницькі, експедиційні чи учбові.
Тетяна Богуцька
Фото з архіву Дмитра Господарика
