Як відомо, 5 серпня православні віряни традиційно вшановують Почаївську ікону Пресвятої Богородиці. Багато хто перед цими урочинами пішки вирушає в багатокілометрову дорогу до Почаєва, щоб встигнути прийти туди якраз в цю особливу дату і взяти участь у святковому богослужінні. Мені й самій вже пощастило раніше долати цей шлях, навіть несла деякий час святу ікону Почаївської Божої Матері і переконалася, що з нею долати довгу дорогу значно легше. Бо коли її торкаєшся, то по тілу ніби хвилею пробігають тепло та сила, і далі йдеш з ще більшим піднесенням, не звертаючи уваги на втому.
Цього разу я зустрілася з учасниками хресного ходу до Почаєва у своєму селі, де вони зупинилися на короткий перепочинок. Близько півтори сотні людей різного віку вирушили з Тернополя ще 3 серпня опівночі. Наймолодшими серед них виявилися 5-річні дітки, а найстаршою – 77-річна жінка. Та мені хотілося поговорити з молоддю, поцікавитися, чим є для них цей похід на прощу. Ось що почула я у відповідь. 15-річна Ірина Степанюк розповіла, що цього року на прощу пішла вперше, просто вирішила випробувати себе. «Проща – це найкращий для людини спосіб з’єднатися з Богом. Глибоко усвідомити свою недостойність та гріховність, можливість спробувати себе та прислужитись Творцю», – відповіла 25-річна Юлія Орел. «Іду, щоб перевірити свою міць, як духовну, так і фізичну. Чи зможу я витримати, чи вистачить у мене віри», – по-дорослому пояснила зовсім ще юна, 12-річна Таня Степанюк. А лише на рік старша за неї Дар’я Голуб, чия сестра отримала у Почаєві зцілення, сказала ще серйозніше : «Для мене проща – це спокута гріхів, бо всі люди грішні. А ще я вірю в чудо!…».
Я теж вірю в чудо…
Оксана Ботюк
Фото автора
«Я вірю в чудо!»
