Минуло рівно десять років, як важкий інсульт забрав його в неповних 45… Досі не віриться! А в перші місяці після смерті багатьом друзям Сашко навіть привиджувався – то на одній з центральних тернопільських вулиць, то в сквері, де він любив прогулюватися, то за дальнім столиком популярної в журналістських колах кав’ярні.
Гадомського любили всі, хто знав, бо Саша був втіленням життєрадісності і оптимізму, легкого і водночас філософського ставлення до всього, що відбувалося навколо. Завжди з усмішкою і доречним жартом, завжди готовий порадити, розрадити і допомогти. Завдяки цим рисам характеру, доброті і комунікабельності його, талановитого журналіста, знало пів Тернополя. «Тернопіль вечірній», «Пан+Пані», «Тернопільська газета», «Укртелеком» – основні віхи трудової біографії. А поза роботою була сім’я, улюблені донечки Оксана і Мар’яна, старенькі батьки у віддаленому селі Женишківці Віньковецького району Хмельниччини, до яких він поспішав при кожній можливості.
Про красу рідного села, що славиться яблуневими садами, Саша завжди розповідав, як про маленький рай на землі, і завжди запрошував в гості, коли їхав туди у відпустку. Одного разу ми, невелика група друзів, таки побували там, але вже без Саші… На третю річницю його смерті, щоб хоч раз побувати на могилі, ледве добралися до заметених снігами Женишківців. Коротка гостина у згорьованих батьків, Михайла Івановича та Надії Іванівни, болючі розмови, зовсім юне Сашкове обличчя на кам’яній плиті сільського цвинтаря. Серце щемить від спогадів… І завжди думаю, що скільки він би ще міг написати, зробити, подарувати любові і радості рідним та близьким. Ех, Сашка, нам усім тебе дуже бракує! І ми дуже сподіваємося, що душі твоїй добре у тих невідомих кращих світах. Царства їй Небесного і вічної тобі пам’яті, друже…
Дуже прошу всіх, хто знав Сашу Гадомського, пом’янути його сьогодні.
Світлана Мичко
