Світлана Янишак: «Мені б дуже хотілось, щоб у нас поважали старість так, як в Іспанії»

Як і кожного літа, зараз на Тернопільщину з`їхалися у відпустки тисячі заробітчан з різних куточків світу. Як на крилах летіла до рідного дому та родини і збаражчанка Світлана Янишак. Вже одинадцять років вона проживає у столиці Іспанії Мадриді і працює медсестрою у тамтешньому будинку для престарілих . – В Іспанію я виїхала одинадцять років тому, – розповідає пані Світлана, – але не можу сказати ,що зараз мені легше, аніж було спочатку, бо життя на чужині ніколи не було простим. Перших чотири роки стабільної роботи не мала. Та сталося так, що познайомилася з жінкою-іспанкою, яка й допомогла влаштуватися у дім престарілих –«резиденцію», як там кажуть. Втім, спочатку потрібно було закінчити курси медсестер, бо без відповідного диплому отримати таке місце роботи неможливо. Хоча самі іспанці на таку роботу не поспішають, бо бути медсестрою в Іспанії значно важче, ніж в Україні. Там у робочий час не гається ні секунди. Нелегкої і відповідальної роботи завжди багато – так, що, буває, заледве сил вистачає додому дійти.
Сам іспанський дім престарілих з такими ж українськими навіть неможливо порівняти. У нашому проживають сто двадцять чоловік. Є два відділи: у першому живуть ті, хто ще при своєму розумі, як то кажуть, а в другому – у кого справи з усім уже погані. Сам будинок дуже красивий, умови для проживання у ньому комфортні. Є свої бібліотеки, кімнати відпочинку, скрізь телевізори, а на подвір’ї – чудові сади з фонтанами і маленькими басейнами, у яких живуть черепашки. Там є і свій перукар, і візажист, і психолог. Ну і, звичайно ж, лікарі різного профілю. Бабусь і дідусів добре годують, і все у них завжди в ідеальній чистоті. Також для них проводять багато різноманітних культурних заходів, до усіх подій накривають святкові столи. Перебування у такому закладі коштує чимало – дві тисячі євро на місяць. Але хоч стареньким там загалом і добре, все одно сумно на них дивитися, адже у більшості здорові успішні діти і великі родини, за якими вони скучають і не раз плачуть, і щодня чекають їх в гості. Бо якими б ідеальними не були умови, а старість кожному хочеться провести біля найрідніших.
Старенькі – як діти, вони потребують багато уваги і спілкування. Тому буває, що й сама дуже прив’язуюсь до когось. Взагалі ж в Іспанії люди похилого віку дуже відрізняються від наших. Вони виглядають на свої роки дуже молодо і живуть значно довше, і багато бабусь у 90-100 років ще в`яжуть гачком. В Україні, на жаль, до таких років мало хто доживає. Мені б дуже хотілося ,щоб в Україні старість поважали так само, як і в Іспанії. Але сама я попри всі принади європейського життя дуже хочу повернутися додому. Сподіваюся що життя в Україні колись таки зміниться на краще, і жінкам не доведеться надовго залишати своїх дітей заради кращого майбутнього для них. Мені тридцять вісім років, і мені дуже шкода, що одинадцять з них я провела далеко від своїх дітей і батьківщини.
Ольга Додик