30 серпня виповнилося сім років відтоді, як передчасно пішов з життя Почесний житель Тернополя, Волонтер корпусу Миру, американський архітектор Джон Звожек. Джон приїхав до нашого міста у 1999 році, щоб працювати у відділі екології міської ради. Тоді йому було уже 69 років. Хтось скаже, що це зовсім «не юний» вік, щоб кардинально змінювати життя, але так вже склалася його доля…
Жив у Штатах, працював архітектором, мав сім’ю, дві доньки. Але коли в 1998-му раптово померла від раку його дружина, Джон втратив інтерес до всього навколишнього. Однак будучи людиною особливою, неординарною, яскравою, прийняв рішення кардинально все змінити, наче почати життя спочатку. Відтак вирішив стати волонтером американського Корпусу Миру. Традиційно, в такому поважному віці до цієї організації вже не приймають, але для Джона зробили виняток. І сталося так, що це рішення й справді кардинально змінило усю його подальшу долю: Джон приїхав до Тернополя, закохався у наше місто і вирішив залишитися тут жити. А ще, потрапивши в Україну, перебуваючи в Черкасах у навчально-адаптаційному центрі для волонтерів, зустрів останнє кохання свого життя – енергійну, розумну, життєрадісну Аллу. За неймовірним поворотом долі їхні сімейні колізії виявилися ідентичними – за рік до їхньої зустрічі Алла теж від невиліковної хвороби втратила чоловіка. Які зорі посприяли цим самотнім душам – невідомо, але саме вони допомогли їм відігрітися у променях почуттів, що виникли тоді. Одружившись, Джон привіз Аллу до Тернополя і теж зарядив симпатією до нашого міста…
Сивий, худорлявий, в елегантних окулярах, із незмінною посмішкою, Джон частенько прогулювався центральними вулицями, тому тернополяни швидко звикли бачити його високу фігуру на бульварі Шевченка, Валовій, Сагайдачного. А коли Джона не стало, людям, які його знали, ще довго здавалося, що сивий високий чоловік, який промайнув десь там, на розі, – це Джон. Хотілося наздогнати, запитати про справи, посміхнутися у відповідь…
Джон Звожек за час своєї волонтерської діяльності як ландшафтний архітектор втілив у життя чимало своїх проектів, серед яких, зокрема, реконструкція скверу біля пам’ятника Тарасу Шевченку, закладення парку Воскресіння на масиві Сонячний, нововведення в озелененні парку імені Тараса Шевченка та міських скверів, вдосконалення системи дощових колекторів з метою очищення Тернопільського ставу. Але найпам’ятнішою для тернополян справою Джона є і залишатиметься встановлення у сквері скульптурної композиції «Випадкова зустріч». На жаль, мало хто тепер це пам’ятає, але саме на прохання Звожека цей мистецький шедевр спеціально для Тернополя подарував американський мільйонер і скульптор Стюард Джонсон. А Джон сам оплатив доставку скульптури в Україну. Щоправда, він мало не дістав серцевий напад, коли одну із двох жіночих скульптур, які спочатку складали композицію, якось вночі викрали зловмисники. Щастя, що хоч одна із них дотепер залишилася… Жалкував і за трояндами, висадженими за його кошти біля пам’ятника Шевченка, коли їх потихеньку ночами почали викопувати хазяйновиті тернопільські газди для своїх обійсть. Але, незважаючи на ці прикрі моменти, Джон не ображався на тернополян, бо таким він вже був – щирим, доброзичливим, все розуміючим…
Джон Звожек пропрацював волонтером Корпусу Миру у Тернополі більше шести з половиною років. Це вважається унікальним випадком в історії цієї організації, оскільки максимальний строк служби тут п’ять років. Однак Джонові, враховуючи його здобутки, було дозволено продовжити цей термін. Більше того, на урочистості з нагоди завершення діяльності Джона Звожека як волонтера Корпусу Миру США до Тернополя спеціально приїздили представники керівництва цієї організації в Україні на чолі з її тодішнім директором Карлом Беком. Участь в імпрезі, коли вшановували і вітали Звожека як найстаршого волонтера, взяли також і представники обласної та міської влади, колишні співробітники Джона з відділу екології та багато його нових тернопільських друзів. Щоправда, організацію свята довелося тримати у величезному секреті, оскільки, будучи людиною надзвичайно скромною, він би ніколи не дозволив жодних урочистостей, йому особисто присвячених. Тому все це стало для Джона справжнім сюрпризом – прийшов і побачив…
Після завершення співпраці з Корпусом Миру, Звожек продовжував свою волонтерську діяльність у Тернополі як приватна особа. Тобто, з власної волі допомагав ближнім, не отримуючи за це жодної винагороди. Втілював у життя проекти спільно із благодійною фундацією «Карітас», допоміг реконструювати дитячий будинок-інтернат у Коропці та закупити необхідне навчальне обладнання для цього закладу, реалізовував проекти, пов’язані з боротьбою проти СНІДу, реабілітацією інвалідів та дітей, хворих на церебральний параліч, співпрацював з багатьма іншими громадськими організаціями. Всього зараз навіть важко згадати, оскільки Джон традиційно не вельми афішував свою діяльність – просто робив те, що вважав за потрібне, аби допомогти. Як сказав він колись мені під час однієї із спроб взяти у нього інтерв’ю: «У Тернополі та області є ще страшенно багато проблем, які потрібно вирішувати, тому без роботи не залишуся». А чому я вжила слово «спроб», бо скільки просила Джона дати мені повноцінне, велике інтерв’ю, він постійно відмовлявся-віджартовувася, мовляв, я ще нічого такого особливого не зробив, а от як зроблю, так відразу й розповім все докладно з величезним задоволенням. Але на жаль, нічого з усього цього доробити не судилося – раптова хвороба його буквально підкосила. Близькі не встигли й отямитися, як Джона не стало… Це сталося 30 серпня 2006-го…
На першу річницю смерті Джона Звожека на будинку на вулиці Опільського, де він мешкав з 2002 до 2006 року, було відкрито пам’ятну дошку на його честь. Відтоді з портрета, намальованого на мармуровому аркуші, Джон тепер завжди посміхається жителям міста, яке стало для нього справжньою другою батьківщиною. Але є ще одна велика тайна, яку Джон Звожек вирішив розділити саме з Тернополем. Згідно із заповітом, його було кремовано, а прах розвіяно над Тернопільським ставом. Так він захотів… І хто зна, можливо, саме веселий погляд очей Джона час від часу проблискує у хвилях ставу, осяяних сонцем, може це його посмішка розквітає щовесни у магноліях в тернопільських скверах.
Згадуючи Джона Звожека, на серці у мене завжди залишається невимовний сум, що цієї видатної особистості, закоханої в наше місто, не стало у житті Тернополя – так рано і так раптово. Але, разом із тим, хочеться просто порадіти, що довелося зустріти таку людину, познайомитися, подружитися, навчитися не боятися змін і жити так, щоб про тебе потім згадували так, як про нього, – легко, світло, із захопленням та посмішкою…
Олена Лайко
