Продовжуємо розповідати про життя невеликих українських редакцій, які попри всі складні обставини й випробування останніх років залишаються вірними своїй професійній місії. Сьогодні надаємо слово Аллі Гуменюк – головній редакторці газети «Вперед» ( Ярмолинці Хмельницької області), з якою Тернопільський прес-клуб співпрацює в рамках проєкту «Сприяння медіа реформам та розвитку регіональної журналістики».
– Пані Алло, розкажіть, будь ласка, коротко про передвоєнну ситуацію в редакції.
– До війни тираж газети був в середньому три тисячі, шестеро співробітників, більш-менш нормальне фінансове забезпечення за рахунок реклами, мали багато приватних оголошень, привітань тощо. Була укладена і угода про висвітлення діяльності селищної ради. В цілому коштів вистачало і на підтримку тиражу, і на всі основні виплати людям – зарплати, оздоровчі, премії до свят. Коли ж почалася війна, то в перші тижні не думалось про фінансовий стан, бо вся увага була на події, які відбувалися, на те, щоб максимально їх зафіксувати. До того ж всі були в стресі і взагалі не знали, чого чекати. Ми одразу ж перестали виходити в кольорі, так як було розуміння, що настали важкі часи і це не так важливо. Але кількість сторінок (виходимо на 8-ми) не зменшували. Тимчасово спробували це зробити, але я швидко зрозуміла, що газета від цього дуже втрачає, і це б’є по інтересам читачів.
– Що змінила війна?
– Коли минув перший воєнний місяць, я подивилася фінансовий звіт і побачила, що наш дохід катастрофічно зменшився, бо реклама впала до мінімуму, привітань і такого іншого не стало взагалі, а видатків на друк, зарплату, податки, комунальні послуги ніхто ж не відміняв. Тоді ми зібралися з колективом і почали думати, як жити далі. Змушені були скоротити кількість працівників – двоє пішли на пенсію, двоє стали на облік по безробіттю, сподіваючись, що це не надовго – люди розуміли, що інакше газету не зберегти. Спочатку всі допомагали на волонтерських засадах, ну а потім в кожного склалася своя ситуація, і залишилося нас лише двоє – я і відповідальний секретар Сергій Козачук. В січні цього року його мобілізували, тож зараз випускаємо газету лише удвох разом з молодою журналісткою Анастасією Граб. Хоча дуже допомагають громадські дописувачі – небайдужі люди, які і раніше співпрацювали з редакцією. Залишається вона спільним домом і для колишніх співробітників, які при потребі завжди погоджуються прийти на допомогу.
Тираж з другої половини 2022-го дуже впав, і зараз маємо лише 1200. Але причиною стала не тільки війна. У нас є достатня стабільна аудиторія, це в основному люди старшого віку з сіл, які, навіть освоївши смартфони, все одно хочуть читати звичну паперову газету. Але відколи «Укрпошта» почала свої реформи, закриваючи поштові відділення і скорочуючи листонош, читачі постійно скаржаться на погану доставку. І я вважаю, що це вплинуло на падіння тиражу значно більше, ніж воєнна ситуація. Бо, для прикладу, в тих селах, де ще збереглися стаціонарні відділення, передплата і зараз залишається на нормальному рівні. А там, куди з постійними порушеннями графіку приїжджають вже мобільні, вона суттєво впала.
– Перейдемо до сайту, який минулого року вам допомагала створювати наша організація. Це перший ваш сайт? І якщо так, то чи було причиною зволікання поширене серед багатьох редакторів «районок» упередження, що сайти забирають читачів у газет?
-Так, була в мене така позиція. Я взагалі людина трошки консервативна, а ще я дуже люблю газету. І ось через те упередження думалось, що краще розвивати газету, краще хай читають газету. Ну і раніше в нас була більш-менш стабільність, тож не бачили потреби щось змінювати.
– Чи змінилася ваша думка після року роботи сайту? І що саме стало поштовхом до рішення про його створення?
– Так, причому докорінно. А поштовхом стала і воєнна ситуація, і мої висновки із спілкування з колегами, які вже мали сайти, аналіз почутого від них. Прийшло усвідомлення, що хоч і необхідно зберегти друковану газету, але час підключати також нові інформаційні платформи. Наш сайт я теж дуже полюбила. Ми навчилися розділяти контент, тож газета і сайт в нас майже не повторюють одне одного. Зараз ми сприймаємо сайт як свого роду елітну платформу, не засмічуємо його передруками і третьорядними текстами, а в основному ставимо туди ексклюзивні редакційні матеріали. І дуже надихає, коли бачимо, що вони набирають багато переглядів.
– Отже, можемо говорити про успішний розвиток сайту?
– В цілому за цей перший рік кількість переглядів зросла в багато разів. На початку я навіть трохи боялася сайту, бо розуміла, що не можна просто створити, і щоб воно не працювало чи погано працювало, що має бути відповідальність за наповнення і якась система. На самому початку, коли переглядів було всього по кілька десятків, охоплювало розчарування. Але потім ми почали просувати сайт через соцмережі, і через пару місяців переглядів було вже сотні, люди дізналися про сайт і його аудиторія почала зростати. Єдине, що не можемо поки що похвалитися рекламою там. Але до того, щоб всерйоз зайнятися монетизацією, чесно кажучи, ще руки не доходили через велику зайнятість. Сьогодні той час, коли в колективі працювало 6 чоловік, згадується як велика розкіш. Втім, ми настроєні не здаватися, а розвиватися. Приміром – виробляти більше і якіснішого відеоконтенту, бо бачу, що він дуже добре заходить людям. Ще не так давно я думала, що ніколи цим не займатимусь, наче блок якийсь був. Та на сьогодні, завдяки вашому грудневому тренінгу, вже дещо знаю, вмію і роблю. Але, звичайно, хочеться більшого. Ну і дуже потрібна нова сучасна техніка, без цього ніяк.
Дуже вдячні за вчасну і різнопланову допомогу Тернопільському прес-клубу. Але хотілося б мати і якусь системну підтримку від держави, адже у світі газети мають таку. Так, зараз війна, але під час війни і місцеві медіа стали для людей важливішими, і не тільки на прифронтових територіях.
На головному фото – Алла Гуменюк та Анастасія Граб
Фото з архіву редакції газети «Вперед»