Михайлові 23 роки. Пройшов строкову службу та в грудні 2021 року був демобілізований, після чого мав багато планів на майбутнє. Але повномасштабне вторгнення росії на територію України 24 лютого 2022 року змінило все. Хлопець пройшов службу в складі 57 стрілецького батальйону на Київському та Донецькому напрямках. Пізніше, після поранення, був переведений в зенітно-кулеметний батальйон в Чернівецькій області. Не так давно звільнений від військової служби у зв’язку із сімейними обставинами. Він погодився на коротке інтерв’ю.
– Михайле, у яких військах ти служив?
– Строкову службу проходив в Повітряних силах Збройних сил України у Василькові. Це була цікава служба, яка дала мені багато чого. Потім служив в 57-му піхотному батальйоні, який формувався в Чернівецькій області. Ми були в Києві, згодом поїхали на Донецький напрямок, де були прикомандировані до 5-ї окремої штурмової бригади. Пізніше нас прикомандирували до 65-ї бригади на Запорізькому напрямку. Після того мене, як обмежено придатного через поранення, перевели до зенітно-кулеметного батальйону в Чернівецькій області.
– Який день чи момент на передовій виявився для тебе найскладнішим?
– Всі виходи на нуль були дуже складними, але найскладніше – втрачати побратимів. Втрачати побратимів і розуміти, що в одну мить так само може не стати тебе.
– Що там допомагало тримати бойовий дух, що мотивувало?
– Я завжди стараюсь бути на позитиві, а ще сам по собі спокійний і холодно думаю стосовно всього, оскільки флегматик. А мотивувала найбільше мене боротьба за життя. Дуже хочеться жити…
– Чи були у твого підрозділу проблеми із забезпеченням амуніцією та їжею?
– В Донецькій області, де я прослужив найдовше, проблем з харчами не було, за це респект, тому що їжі було вдосталь. Стосовно ж амуніції та всього іншого, то доводилося і самим купувати, і волонтерів просити. Старалися завжди брати найнеобхідніше.
– Чи давали тобі відпустки? Ти мав можливість перепочити?
– Так, відпустки були. У 2022 році, незадовго після того, як призвали, мав 5 днів за сімейними обставинами. У 2023-му встиг використати тільки 10 днів відпустки, плюс було 30 днів реабілітації після поранення. В принципі, відпустки зараз дають, завдяки новим законам у військових є більше можливостей побути вдома з сім’єю, зробити якісь свої справи та відпочити. Але завжди хочеться більше.
– Як ти зараз, після остаточного повернення додому, чи вже адаптувався? І як досвід військового змінив твої погляди на життя?
– Я звільнився 1 квітня 2024 року, тож уже встиг адаптуватися. Не давав собі можливості думати, що буду місяцями відпочивати, нічого не робити. Це погане рішення, тому що можна дуже швидко звикнути до цього і в майбутньому це буде великою помилкою. Тому стараюсь давати собі можливість відпочити, але все ж займатись собою, лікуватись і вирішувати свої справи. Щодо зміни в поглядах, то мені здається, що, перебуваючи в компанії дорослих чоловіків, я теж подорослішав. Вже немає тієї дурості в голові…
– Чим плануєш займатись, які плани на майбутнє?
Планую не засиджуватись вдома, вирішувати всі справи зі здоров’ям та привести себе у форму. Ціль в мене – чогось навчитись, бо я не встиг. Не встиг, тому що 3 роки і 2 місяці свого життя я віддав нашій державі. Коли інші вчились і розвивались, в мене не було такої можливості. Тому буду це все наздоганяти і старатись стати кращим в якійсь сфері, щоб заробляти гроші і класно жити.
– Наостанок скажи, чим, на твою думку, окрім донатів, цивільні можуть зараз найбільше допомогти військовим?
– Будь-яка допомога дуже важлива, головне – не бути байдужими до війни. Я не люблю людей, яким все одно на війну, на військових. Звичайно, кожному своє, і змусити когось дуже важко. Кожен вчиняє так, як вважає за потрібне, але час все покаже і покарає тих, хто нічого не робив.
Розмовляла Анастасія Гуцол
Фото ілюстративне