«Південна зоря», видання з майже сторічною історією, на сьогодні залишилася єдиною «живою» газетою прифронтової Нікопольщини (Дніпропетровська область), хоч до війни їх там виходило чимало. До рашистів, що знаходяться на протилежному березі Дніпра, від Нікополя кілометрів 5, і цим все сказано. «Населені пункти обстрілюють щодня, прилітають дрони, гинуть люди, руйнуються будівлі і об’єкти інфраструктури, – розповідає директорка ТОВ «ТРК «Південна зоря» і головна редакторка газети Інна Швидка. – Економічна активність в місті на мінімумі , в тому числі робота головних підприємств. Перебої із зв’язком та інтернетом стали постійними з усіма відповідними наслідками. Незважаючи на усе це, продовжуємо працювати, випускати газету, наповнювати сайт та сторінки у Фейсбуці». Далі – наша детальніша розмова про складні воєнні будні нікопольської редакції.
– Пані Інно, для початку розкажіть трохи більше про ситуацію в Нікополі.
– Прилітає по кілька разів на день. І, як правило, спочатку прилітає, а вже потім тривога, бо ми ж тут близько дуже. Зараз дронів дуже багато. За неофіційною інформацією, вороги зробили неподалік ЗАЕС центр, де навчають своїх керувати дронами, і на Нікополі вони тренуються. Звичайно, наші військові працюють, десь подавляють, десь садять, десь збивають, але останнім часом летить дуже багато.
Руйнацій в місті теж багато, але треба сказати, що наші комунальні служби працюють, як мурашечки, вони до війни так не працювали. Оце прилетіло десь, і як тільки можна їхати, бо ж одразу небезпечно – часто навмисно завдають повторних ударів – вони вже на місці і вже працюють, все, що можуть, латають, ремонтують і відновлюють. Інакше я навіть не знаю, що б тут вже було, а так вони ці рани міста загоюють доволі швидко, навчилися, справді дуже молодці.
Багато людей з Нікополя виїхало. Кілька хвиль таких було. Спочатку дуже багато виїхало, через півроку за кордоном, де свої проблеми, багато повернулося, потім ще трохи приїхало. Зараз на холодну пору, може, знову частина виїде, щоб десь в більш комфортних умовах перезимувати…На сьогодні десь більше половини довоєнної кількості жителів залишаються в місті. Хочу сказати, що ті, хто не виїжджав і вже третій рік під цими обстрілами, якось адаптувалися до всіх цих ризиків. Спостерігаю за друзями, знайомими, за самою собою, і зробила висновок, що все сприймається значно спокійніше. Здається, що до такого звикнути неможливо, але звикають, точніше кажучи, адаптуються. Навіть фізично тіло якось пристосовується до цих навантажень, до цих стресів. Часом сирена волає, глянеш у вікно, а там діти маленькі їздять собі на самокатиках, ніби і нема ніякої небезпеки. З одного боку, це погано, тому що ризиковано. А з іншого, то в Нікополі, якщо реагувати на кожну цю сирену, то просто не буде коли жити. Коли журналісти приїжджають час від часу в Нікополь, то вони, звичайно, у касках і бронежилетах. І супроводжуючі їм кажуть, що ось тут кілька хвилин пофотографуйте, і – бігом, бо з того берега снайпер може влучити чи ще щось прилетить. І вони це виконують. Але ми – ми живемо в цьому, тож неможливо постійно бути в касці й бронежилеті, ніхто тебе не зрозуміє. Уявляю собі, що тут діти на самокатиках під звук сирени, а тут я така – в бронежилеті і в касці. Кажу ж, що ми вже звикли до цього всього, адаптувалися. Це наша нова реальність.
– Як живе в цій реальності редакція? Що з газетою?
– В редакції зараз працює лише двоє людей. Навантаження дуже велике, але дозволяє виживати економічно. Тираж «Південної зорі» складає 1011 примірників. Впродовж останніх років кількість передплатників потроху зменшувалась, ну але це загальна тенденція, знаю, бо спілкуємося з редакторами таких газет, як наша. Ми її втримуємо, як можемо, щоб тільки вона виходила, щоб була, бо у часи війни це дуже важливо. Коли люди бачать газету, то я часто чую: «Ми не знали, що вона виходить, ми думали, що немає газет». І я зрозуміла, що у воєнний час в прифронтовому місті місцева газета, до якої звикли кілька поколінь – це для людей ще й своєрідний фактор стабільності. До того ж ми не публікуємо там різних дурниць, може навіть пишемо занадто офіційно, але спеціально так роблю, аби люди відчули, що в районі є українська влада, є українське інформаційне поле, є достовірні джерела інформації. Це не інтернет, де часом пишуть таке, що просто жах, що люди не можуть зрозуміти, де правда, де неправда, і їм за це нічого. А газета все ж таки документ.
Хочу зазначити, що в ситуацію з газетою внесла свій чималий негативний вклад і «Укрпошта». Зараз, до речі, вона доставляє лише 83 примірники «Південної зорі», а решту доставляє редакція. Після всього, що «Укрпошта» творила, ми вимушені були прийняти таке рішення. Ось, наприклад, Покровська сільрада передплачувала для своїх літніх жителів тисячу примірників (зауважте, що не 5 і не 50, бо пан Смілянський любить маніпулювати такими цифрами), так от «Укрпошта» їх туди…не возила! Я була вражена, коли дізналася, бо як же це так, адже це 1000 передплачених газет, доставка яких оплачена наперед, а в селі мені кажуть, що їх взагалі не бачили. І це при тому, що у них центральна сільрада, і ще є поштове відділення. Або ось інший приклад. Я свого часу попросила агрофірму з Чистопілля, це вже інша сільрада, щоб передплатили трохи газет для своїх пайовиків. Люди пішли на зустріч, і не один рік вже традиційно передплачували і газету отримували. Але як тільки там зробили оце пересувне відділення, то, кажуть, більше її не бачили, хоч треба було всього 10 примірників в контору завозити, а контора в центрі села. Це було минулого року, а в цьому я їх знову попросила, то вони запропонували, що будуть самі в редакції забирати. Зрозуміло, що все це складно, бо вони приїжджають, коли є можливість, життя ж в нас тут зараз непросте, але велике їм за це дякую, бо газета до людей доходить. «Укрпошта» ж, коли я їм поскаржилася, що газету півроку не доставляють, знаєте, що зробила? Вони швиденько знайшли десь, де вони там в них валялися, всі ці газети, привезли і віддали їх всі разом, а мені відповіли, що на момент відповіді все було доставлено. Ні, з ними, на жаль, взагалі не можна мати справу! Можливо, колись щось і зміниться на краще, але станом на зараз «Укрпошта» для місцевої преси – це справжній шкідник. Хоч це і державний оператор поштового зв’язку, і закон про поштовий зв’язок у нас існує. Я писала скарги, я зверталась офіційно до Смілянського, але це не дає ніякого позитивного результату.
Друкуємось ми зараз у Запоріжжі. І коли та ж «Укрпошта» створила нам додаткові складнощі ще й з доставкою газет до Нікополя, то ми перейшли на співробітництво з «Новою поштою». Тепер, тьху-тьху-тьху, все доїжджає швидше і ціліше. А з Нікополя ми вже веземо до громад. Є в нас відповідальна людина, яка щотижня сідає за кермо і розвозить. А що робити? Це ж сільська місцевість, і у «Нової пошти» відділень там немає. Територія у нас велика, і мати скрізь когось, хто буде розносити за оплату, це означає просто не витягнути. Тому ми активно співпрацюємо з громадами, щоб це було якось централізовано. Ми довозимо в громади, а вони вже там своєму старшому поколінню якимось прийнятним способом доставляють.
– Яка частина тиражу передплатна? Чи правильно я зрозуміла, що кошти від передплати – це по суті ваше єдине сьогодні джерело фінансування?
– Тираж зараз передплатний весь, бо нема де продавати. І ще у нас вже багато років є благодійна програма – забезпечуємо певним числом примірників лікувальні заклади та органи місцевого самоврядування. Газети приймають з великою вдячністю і роздають там, щоб люди почитали.
Що ж до фінансування, то про доходи від реклами, самі розумієте, в нашій ситуації говорити зайве. Тож минулого року, якби не допомога НСЖУ та міжнародних партнерів, то ми б точно не вижили. В цьому році теж дуже скрутно. Намагаюсь подаватися на усі гранти, де редакція проходить за вимогами, та поки що позитивних результатів немає.
– А як щодо підтримки місцевою владою? Вас мали б берегти і шанувати, як єдину газету, що залишилася на Нікопольщині.
– Скажу чесно, що ніхто нас з влади особливо не береже, не заважають – і на тому спасибі. Розумні і досвідчені керівники громад знають, що законодавства треба дотримуватися, тож те, що дійсно необхідно публікувати, щодо податків і такого іншого, приміром, то вони, зрозуміло, публікують. Але так, щоб щось робилося саме на підтримку газети, то такого немає. Ні міська рада, ні районна, ні обласна на даний момент таким не переймаються. Але, скажімо, у Нікопольському районі у нас нормальні відносини з усіма. Тому що я розумію, що про них треба писати, що це людям потрібно для того, щоб вони бачили, що влада працює, що ситуація стабільна, що у нас тут українське інформаційне поле. А то ж у нас тут радіо російське подекуди ловиться краще, ніж наше.
– Пані Інно, що можете сказати про сайт, вдається його розвивати?
– Наш сайт був створений трохи більше, ніж пів року тому. Ми довго збиралися його зробити, але все якось не складалося. А завдяки проєкту Тернопільського прес-клубу він тепер у «Південної зорі» дуже гарний, за що дуже вдячна. І його вже трохи бачать і знають у Нікопольському районі. Є читачі й з інших областей, навіть з-за кордону, але небагато. Регулярно друкуємо посилання на сайт у газеті та соцмережах, що дає позитивний результат. Водночас на відвідуваність негативно впливають погана якість чи й повна відсутність інтернету у багатьох громадах. Влітку з цим було дуже погано, зараз начебто стало трохи краще, тож дивимося в майбутнє з поміркованим оптимізмом. Рекламу на сайт поки що давати не спішать, але вона фактично зникла і у газеті. Як я вже розповідала, Нікополь та більшість громад району знаходяться у зоні активних бойових дій, багато жителів виїхали, тож великий та малий бізнес дуже скоротили чи й зовсім зупинили свою економічну діяльність. Проте сам сайт потрошки розвивається, напрацьовуємо досвід, однак для якихось вагомих результатів часу ще пройшло замало. Ну і, знову ж таки, заважають ці перебої із зв’язком. Траплялося, що по кілька днів інтернету не було взагалі. І от завжди, коли його нема, я відразу думаю про газету, про те, що її таки довезли, донесли і роздали…
Ще скажу кілька слів про соцмережі. У нас вже далеко не перший рік є три сторінки у Фейсбуці – моя особиста як головної редакторки газети, ТОВ «ТРК «Південна зоря» та Група «Південна зоря». До якоїсь їх монетизації справа наразі ще не дійшла, і аудиторія тримається на рівні близько 4 тисяч друзів. Але це реальні і, як правило, соціально активні люди з усіх громад (я їх довго збирала до купи!). Тож ця спільнота дозволяє доволі ефективно тримати руку на пульсі життя всього району.
– Наостанок – про плани. Розумію, що складно щось планувати в такій ситуації, і все ж… Приміром, якщо вона погіршиться, то чи збираєтесь релокуватися, виїжджати кудись?
– Найближчу перспективу бачу в продовженні випуску «Південної зорі» та розвитку сайту і соцмереж. Попри все моє негативне ставлення до «Укрпошти», ми їм наразі все-таки заплатили і увійшли у каталог з передплати на наступний рік. І в газеті вже з жовтня оголошено передплату а 2025 рік. На «Укрпошту» я зовсім не сподіваюсь, але вирішила, що нехай це буде офіційно в каталозі. Знову ж таки, розраховувати, що хтось десь там прийде і передплатить, в наших умовах не варто. Але можна спробувати більше попрацювати з громадами, агрофірмами та підприємствами. Хай навіть на мінімальному рівні, але таки хочеться зберегти видання. Бо впевнена, що це дуже потрібно усім жителям Нікопольського району. Хочемо, щоб і сайт далі розвивався. Якщо з’явиться ресурс якийсь у мене додатковий по часу і по силам, то введу ще туди якісь нові рубрики. Було б дуже добре, я так собі бачу, щоб це були якісь проєкти разом з громадами.
Щодо релокації, то моя думка така – якщо кудись переїхати, це вже все буде не те. Я вже буду не в полі цього Нікопольського району, де я живу. Так, багато що можна зробити по інтернету, і журналісти, які виїхали, роблять це, як можуть. Але якщо ти тут і в цьому живеш, то ти все це бачиш і знаєш інакше, ніж з іншого міста чи з-за кордону. Тому поки можна не виїжджати, ми налаштовані працювати у рідному Нікопольському районі.
Розмовляла Світлана Мичко
Фото з архіву редакції «Південна зоря»
На фото – Інна Швидка та Марина Патракей, головна бухгалтерка «Південної зорі»; нагорода від НСЖУ; Нікопольські комунальники наводять лад після чергового прильоту