Це інтерв’ю цікаве передусім тим, що про журналістику розмовляють студентка і викладачка, людина, яка лише почала навчатися цій професії, і людина, яка присвятила їй вже чимало років свого життя. Друга – це відома тернопільська журналістка Інна Сирник. Освіту здобула у Галицькому коледжі імені В. Чорновола в місті Тернополі. Працювала в декількох тернопільських газетах, одну з яких – «Тернопіль вечірній» – протягом двох з половиною років очолювала. Довгий час, включаючи декретну відпустку, була позаштатним кореспондентом популярної газети «Експрес» та співпрацювала з низкою онлайн видань. З 2019 року Інна викладає на кафедрі журналістики Університету «Україна» в Тернополі.
– Пані Інно, чим саме, на ваш погляд, сучасна журналістика найбільше відрізняється від тієї, що була десять чи двадцять років тому?
– Мобільністю. Колись для того, щоб знайти матеріал, треба було зателефонувати, перепитати, поїхати, подивитися. Сьогодні зайшов у Фейсбук – й інформаційний привід в тебе вже є. Колись всі читали газети, бо альтернативи не було. Сьогодні всі мають гаджети. Зайшли на сайт, переглянули, прочитали всі новини за весь день. Ось це – мобільність і швидкість. А чи відрізняється професійністю? Можливо трохи. Тому що швидко – не завжди добре. І навпаки.
– То ви вважаєте, що розвиток технологій вплинув на журналістику позитивно? Чи навпаки – посприяв зниженню якості та вагомості інформації, яку надають сучасні ЗМІ?
– Колись написане в газеті не піддавалося сумніву. Тобто якщо там написали, то вважалося, що це на сто відсотків перевірена інформація, це правда. Хоча ми знаємо, які виходили в радянські часи газети. Там здебільшого була суцільна пропаганда. Зараз можуть написати все, що завгодно. Тому що швидкість – це не завжди якість. Коли журналіст, особливо під час епідемії коронавірусу, пише якусь статтю, її часто немає коли і немає як перевірити, тож може не завжди вийти достовірна інформація. Колись це перевіряли набагато ґрунтовніше, тому, що відповідали за все своєю головою. Зараз будь-хто може написати статтю на будь-який сайт і не нести жодної відповідальність, бо там навіть не вказується ім’я та прізвище. Втім, є журналісти, які дуже уважно пишуть статті та ретельно перевіряють їх на достовірність. Багато залежить від самої людини. Тим паче, що зараз є значно більше можливостей перевірити: можна зайти в Google чи, приміром, на сторінку сільської ради чи населеного пункт у Фейсбуку. Є багато варіантів перевірити інформацію, головне – бажання і усвідомлення відповідальності.
– Чи обов’язково сучасному журналісту навчатися за фахом? Чи має це велике значення для його подальшої роботи?
– Я думаю, що так. Раніше ситуація була іншою, тому що існувала одна школа журналістики, так звана «радянська». З усіх журналістів, що я знаю – мого віку і старше – мало хто мав вищу журналістську освіту. З молодшого покоління більшість має, і це добре. Бо зараз дають зовсім інший рівень знань, ніж колись. Раніше журналісти вчилися самі, на практиці, здобувати знання. Зараз трошки інший формат навчання. І це, звичайно, має велике значення для подальшої роботи. Якщо ти починаєш працювати і вже знаєш, що таке інтерв’ю, як його писати, з яких елементів складається репортаж і яким чином його озвучити найкращим чином, то ти ще навіть без досвіду вже маєш загальні критерії, куди тобі рухатися. Це важливо! Тому я думаю, що навчання за фахом – це великий плюс для сучасного журналіста.
– Чи можна в теперішній час між поняттями «правдива журналістика» і «безпечна журналістика» ( або «журналістика без ризику») поставити знак рівності?
– Ні, не можна. І ніколи не можна було ставити. Тому що правду в нас люблять не всі, особливо чиновники, які завжди думають, що все роблять правильно. А якщо роблять не правильно і ЗМІ їх за це критикують, то винними намагаються зробити журналістів з усіма відповідними наслідками. Насправді здорова адекватна людина розуміє, що критика – це нормально, це допомагає виправляти помилки і рости.
– У своєму блозі в соцмережах ви, як інші активісти, висвітлюєте ситуацію з коронавірусом в Тернопільській області, і нерідко подаєте інформацію від перших осіб, яку не оприлюднюють інші місцеві ЗМІ. Чи можна сказати, що після цього люди втрачатимуть довіру до газет чи телеканалів, які роками будували свою репутацію?
– Ні, не думаю. Кожна людина, яка в чомусь переконана, завжди знаходить підтвердження своїх переконань в певних газетах, інтернет ЗМІ, на телеканалах чи радіостанціях. Більшість людей важко переконати не читати якийсь сайт, не слухати те чи інше радіо, не дивитися те чи інше телебачення. Бо в них вже сформувалася певна картина світу, і вони прагнуть інформації, яка б їй відповідала, шукають і найкраще сприймають саме такі новини.
– То чи є сучасна українська журналістика такою, якою вона повинна бути?
– Передусім вона має бути професійною: з перевіреними фактами, з надійними джерелами інформації, з професійними коментарями, не упереджена, з висвітленням усіх сторін конфлікту. Насправді ж вона є різною. Та й не все, що сьогодні виходить в газеті чи з’являється на сайті – це журналістика. Це може бути, приміром, скопійований пост з Фейсбуку. Це може бути неперевірений факт, якщо журналіст хотів сенсації, або не встиг чи не постарався перевірити. Але зараз це прийнятно. Люди читають, коментують, обговорюють. Їм нормально. Але це – не професійна журналістика, і це важко назвати журналістикою взагалі.
Розмовляла Діана Петровська
На фото – Інна Сирник
Фото з особистого архіву