Ми продовжуємо знайомити з редакціями, з якими співпрацюємо в рамках реалізації проєкту «Сприяння медіареформам та розвитку регіональної журналістики». Сьогодні спілкуємося з Іриною Теличко – головною редакторкою газети «Вісті» та сайту «Вісті Нововоронцовщини» з прифронтового Бериславського району Херсонської області.
– Пані Ірино, розкажіть спочатку, будь-ласка, про загальну нинішню ситуацію у Нововоронцовці.
– Більша частина тутешніх прибережних сіл та селищ, аж до райцентру Берислава, зруйновані, їх просто стирають з лиця землі… Наше ж якось більше збереглося, і воно фактично єдине в районі не було окуповане. Обстріли у нас кожного дня, і не тільки артобстріли, зараз, наприклад, більша загроза від дронів. Навіть на даний момент, коли ми з вами спілкуємося, у нас оголошено тривогу… Попри все, селище живе. Відновили роботу магазини, державні установи, працюють соціальні служби, банк і пошта. Дякувати Богу, людям є куди звертатися з проблемами, і де купити необхідне Але кількість населення за період повномасштабної війни зменшилася від 6-ти тисяч до десь приблизно 2-х.
– А як вплинула війна на редакцію?
– Зараз нас у редакції лише двоє – я і дизайнер-верстальник Володимир Попов. Таким маленьким колективом утримуємо і газету, і сайт. Газета майже рік вимушено не виходила. І через обстріли, і через те, що я опинилась без можливості виїзду в окупації – якраз перебувала у батьків в рідній Михайлівці, коли її окупували. Тому ми дуже багато втратили. Останній номер вийшов якраз 24-го лютого 2022-го. Ще ми його встигли отримати і – все, а відновитися змогли аж у березні 23-го року, хоч виходимо не щотижнево, як раніше, а лише раз на місяць. Втім, намагаємося хоч так бути корисними людям, писати для них актуальні і цікаві матеріали. На падіння тиражу вплинуло і те, що не співпрацюємо з «Укрпоштою» щодо доставки. Зараз в наших умовах це і нереально, бо якщо в прибережні села, які під найжорстокішими обстрілами, газети ще можна кимось передати, то «Укрпошта» їх туди точно не возила б. Хоча в принципі від її послуг ми планували відмовитися ще до війни. Бо якість їх була такою, що люди отримували газету через тиждень після її виходу. Відповідно ще тоді почав падати тираж, тому, що люди відмовлялися від передплати, казали, що який сенс їм передплачувати газету, якщо вона виходить у четвер, а прочитати вони її зможуть аж наступного четверга. Сьогодні тираж у нас дуже маленький, друкуємо буквально 300 екземплярів, і самі їх розповсюджуємо на декілька громад, передаємо старостами і ким тільки можемо. Передплати наразі немає, частину газет продаємо в роздріб – в тих селах, де є якісь крамнички, а частину безкоштовно передаємо в ті села, що постраждали найбільше, де нема ні світла, нічого. Коли ми тільки відновили вихід, то безкоштовно передавали на села основну частину тиражу, бо тоді люди якраз поверталися на деокуповані території, і ми розуміли, що це для них дуже важливо, так як за відсутності світла й інтернету потрібна була хоч якась інформація. Це зараз ситуація вже трішки стабілізувалася.
– Чи маєте ви якусь підтримку від місцевої влади? Чи є хоч якась реклама? Як ви взагалі виживаєте фінансово?
– До місцевої влади за допомогою ми зверталися. Зараз я про них нічого поганого не скажу. Але на той момент вони нам запропонували фактично віддати їм газету. Сказали, що знайдуть громадську організацію, яка буде друкувати, а вони будуть розповсюджувати, від нас же потрібна тільки торгова марка, бренд видання. Звісно, що ми не погодилися, і почали шукати інші варіанти. Звернулися до Національної спілки журналістів, і саме вони нам дуже допомогли з першими номерами.
Реклами, на жаль, немає зовсім. Більшість її у нас була локальна, по нашому району. Тепер же населення дуже зменшилося, багато руйнацій, бізнес релокувався, тож у них немає потреби в комерційних оголошеннях, і їх можна зрозуміти. А фінансова ситуація в редакції така, що ми працюємо зараз вдвох фактично на волонтерських засадах, не отримуючи зарплати. Дуже вдячні НСЖУ, яка перша допомогла фінансово. Потім ми отримали стипендію для редакції від Лабораторії журналістики суспільного інтересу, і ці кошти намагаємося спрямовувати передусім на друк та доставку газети. Є ще невеличкий дохід від роздрібу, але так як тираж маленький, то і він незначний.
– Команда Тернопільського прес-клубу була рада допомогти вам з оновленням та осучасненням сайту. Чи можна вже говорити про якісь позитивні результати?
– Сайт ми мали ще з 2017-го року, відколи роздержавилися. Але це була вже дуже застаріла і незручна в користуванні платформа, найпростіший варіант, який нам зробили тоді місцеві фахівці. Там неможливо було навіть елементарно побачити кількість переглядів, щоб зрозуміти, чи був матеріал цікавим для людей. Але до певної пори нам вистачало, поки не прийшло розуміння, що треба все змінювати, що він має і виглядати, і працювати по-сучасному. І ось вже близько трьох місяців він у нас саме такий. Робота дуже спростилася, і дуже позитивно відреагували читачі, збільшилася кількість переглядів. Наприклад, один з останніх матеріалів набрав майже 3 тисячі. Це була розповідь про місцеву підприємницю, яка разом з сім’єю стали фактично єдиними підприємцями, які не залишили селище під час окупації району, тож завдяки їм люди мали можливість купувати продукти харчування і речі першої необхідності.
Для нас самих оновлення сайту також стало сильною мотивацією робити більше і краще. Це як свіжий подих, бо зовсім інше сприйняття, бо ти відразу бачиш, як реагує аудиторія, і хочеться пропонувати читачам ще актуальніші і цікавіші публікації. Хоч нас зараз лише двоє, намагаємося, так би мовити, тримати марку. Я поставила собі завдання робити хоча б по 4-5 текстів на день. Мій колега Володимир Попов пише поки не так часто, але вже пробує себе у створенні соціально значущих матеріалів.
– Пані Ірино, наприкінці листопада ви приїжджали до нас на тренінги з фандрейзингу та виготовлення відеоконтенту. Які отримані знання були для вас найкориснішими, що плануєте впроваджувати в роботу?
– Для нас дуже актуальними були і тренінг з мобільної журналістики, і навчання тому, як готувати грантові заявки та звітувати по ним. Ми тут в селищі трошки відстали від останніх тенденцій, тож потрібне було розуміння, як з тим всім працювати. Щодо відеоконтенту, то раніше у нас був свій ютуб-канал, ми виготовляли і публікували сюжетні новинні ролики, та через війну втратили техніку для зйомки і зараз такої можливості немає. Плюс впливає, звісно, безпекова ситуація. Однак плануємо все відновити, бо є багато такого, що набагато цікавіше і важливіше саме показати людям, ніж просто написати про це. Можливо, вдасться здобути якийсь грант на отримання техніки, щоб можна було постійно виготовляти якісний відеоконтент і для сайту.
Тренінги з грантового фандрейзингу, особливо щодо формування бюджетів та звітування, були дуже важливими, оскільки це для нас нове. Ми маємо досвід лише з написання стипендійних заявок, з якими все набагато простіше. Тож я дійсно почерпнула для себе дуже багато, взагалі зрозуміла суть, як це все правильно робити. Нам настільки все роз’яснили і «розклали по поличкам», що це був і стимул спробувати. Тож після тренінгу ми вже написали і надіслали одну грантову заявку – подивимося, який буде результат.
Розмовляла Світлана Мичко
На фото: Ірина Теличко; стела Нововоронцовки з мітками війни ; читачі “Вістей” з першим номером, що вийшов після річної перерви; Ірина Теличко та її брат в центрі рідної Михайлівки наступного дня після її визволення.
Фото з архіву редакції та особистого архіву Ірини Теличко
