Про випробування війною, що їх довелося пережити, погодилася розповісти переселенка з Харківщини. До вторгнення росії пані Софія (ім’я змінено з міркувань безпеки) з сім’єю мешкали у Харківській області, неподалік окупованого сьогодні міста Ізюм. Під постійними обстрілами вони ризикнули виїхати і тепер проживають на Тернопільщині.
– Якою була ситуація у вашому населеному пункті до того, як ви виїхали звідти?
– Досить напруженою, з першого дня війни почали літати літаки, які бомбили наше селище та інші населені пункти поряд. Рашисти кидали бомби по 500 кг, від яких залишалися вирви до 5-6-ти метрів. Весь лютий ми сиділи в підвалах та погребах, і рідко була можливість вийти звідти. Нас постійно обстрілювали. Особливо страшно було, коли скидали бомби з літаків.
– Коли ви зрозуміли, що потрібно евакуюватися?
– З кожним днем ситуація ставала все гіршою. Згодом нас почали бомбити не тільки вночі, а й вдень. В темну пору доби постійно були повітряні тривоги, майже без зупину лунала сирена. Було дуже важко як фізично, так і морально це все переживати. Неможливо було більше знаходитися в підвалах і жити в постійній небезпеці і страху, тому і прийняли рішення виїжджати з регіону та рятуватися.
– Чи перешкоджала російська армія евакуації?
– Так, були значні перешкоди. Коли ми виїжджали, то всі мости вже підірвали, залишився лише один більш-менш вцілілий, через який можна було переїхати, хоч його і покривало водою. Нам пощастило, ми ще встигли переправитися, бо ввечері того ж дня міст повністю затопило і можливості для порятунку не залишилося. Також довелося подолати дуже багато блокпостів. По приїзду в Харків ми стали чекати евакуаційний потяг, але і там нас застали обстріли. Все було дуже гучно та моторошно. Коли ж уже вирушили, то під Києвом більше ніж на годину сталася екстрена зупинка, оскільки потяг потрапив під черговий обстріл. Ми були змушені ховатися, лягати на підлогу у вагонах…
– Чи важко було пристосуватися до нових умов? Чи допомагають вам тут?
– Звісно, були певні труднощі, бо ми звикли до свого регіону, але завдяки голові сільради та мешканцям села, які нам всіляко допомагають, процес пристосування проходить швидко. Ми дуже вдячні за те, що нам надали будинок, де ми зараз проживаємо, подвір’я, землю. В сільраді відразу допомогли оформити потрібні довідки та подати документи на матеріальну допомогу. Також виділили продукти – картоплю, консервації, крупи. Часто їздимо у районний центр, де можна отримати гуманітарну допомогу. Ми отримали таку і в ЦНАПі, і в церкві, і в Червоному Хресті. Та й просто люди допомагають в міру своєї можливості. Наприклад, бабуся, яка живе з нами на одній вулиці, неодноразово ділилася продуктами, давала яйця, картоплю. Інші сусіди теж часто турбуються про нас, питають: «Чи є у вас продукти? Може, вам щось потрібно?».
– Як вам бачиться – чи відрізняються люди, які живуть на заході України, від східняків?
– На нашу думку, ні. Ми всі – жителі України, один народ. І у всіх однаковий погляд на сьогоднішню ситуацію в країні. Ми дуже сильно об’єдналися! Прикро, що такою ціною, проте саме це єднання допоможе перемогти у війні. На Тернопільщині нас дуже привітно зустріли, тут дуже чуйні, добрі та ввічливі люди, ніхто жодного разу поганого слова не сказав. І ми взаємно щирі у своїх намірах.
– А чи були там, де ви раніше проживали, прихильники так званого «рускава міра»?
– Точно відповісти не можу. Напевне, скрізь є такі люди, не тільки у східних областях. Адже скільки людей – стільки думок, і у кожного свої погляди на життя. Дехто у нас, хоч це одиниці, підтримував росію до початку війни – вважали, що за неї їхнє життя стане кращим. Але думаю, що після російської агресії їхня думка змінилася. Ми ж так не вважали ніколи. Ми хочемо перемоги, миру, спокою, і дуже хочемо додому. Наше селище знаходиться неподалік від окупованого сьогодні Ізюму. Кожного дня там по периметру обстріли та вибухи, дуже шумно і страшно. Сподіваємось, що його якомога швидше звільнять від окупантів і ми зможемо повернутися в рідні домівки. Як кажуть, скрізь добре, а вдома – найкраще.
– Що ви зробите в першу чергу після перемоги?
– Напевно, повернемось додому. Дуже хочеться, щоб залишилися цілими наші домівки, щоб були живі наші рідні, які залишились вдома, і щоб все було добре. Будемо шукати роботу, бо зараз роботи там немає, і хтозна, чи скоро буде. Будемо пристосовуватися до нового життя. Будемо відновлювати наше селище і наш рідний край.
Ірина Канюка
На фото – зруйнована рашистами вулиця міста Ізюм
Фото Міністерства оборони