Тернополянка Софія Зюбровська, якій ще немає й 18-ти, волонтерить на сході України. Дівчина побувала в Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Миколаєві, Дніпрі та Краматорську. Ми попросили її розповісти про те, чим займається та поділитися враженнями від побаченого в тих краях.
– Софіє, для початку, будь-ласка, розкажіть трішки про себе.
– Мені скоро 18, я студентка Тернопільського національного медичного університету. Маю багато захоплень – малювання, танці, гра на музичних інструментах та фотомоделінг. Мрію стати успішною актрисою. Але сьогодні усе переважає бажання нашої перемоги у цій війні. Щоб її наблизити, ми повинні допомагати нашій армії усіма можливими та неможливими способами. Тому я і вирішила присвятити себе волонтерству. І одна з мотивацій для поїздок на схід України – це відчуття вдячності та неймовірної гордості за наших воїнів, які ризикують своїм життям заради нашої з вами свободи.
– Якою була ваша остання поїздка? Що везли, де ночували, чи було страшно?
– Нещодавно їздила разом зі своєю подругою, з якою ми вже волонтерили раніше, Лілією Трохимець та нашими новими друзями Андрієм і Валерієм, які самі вирішили допомогти нам. Спочатку планували відвідати лише Краматорськ, щоб відвідати наших поранених бійців, доставити їм гуманітарну допомогу та підтримати морально. Та якраз сталася катастрофа на Каховській ГЕС, тож спочатку вирішили їхати до Херсону, щоб допомогти потерпілим від повені. Наша машина була повністю забита пакунками з одягом, засобами гігієни, продуктами та медикаментами. А коли вже приїхали туди, то зрозуміли, що ще дуже потрібна вода, тож закупили першого разу 600 літрів, а потім ще 700. Одну велику каністру довелося прикріпити на дах машини, щоб привезти якомога більше води в населені пункти, де її тоді критично не вистачало. А в Краматорськ, у військові госпіталі, ми привезли велику кількість одягу, смаколиків, медикаментів та деякі необхідні речі для медперсоналу. Ночувати доводилося у дуже різних місцях, часом в комфортних квартирах, а було, що в шкільному бомбосховищі. Коли дуже втомлений, то навіть не звертаєш уваги, де спати. Чи було страшно? Так, було, особливо, коли ми спонтанно вирішили їхати в Херсон, адже точно невідомо, яка там була ситуація. Часто з різних джерел чуєш, що там обстрілюють черги з волонтерських машин, а тобі туди їхати… Просто не було часу себе налаштувати, та й це була моя перша такого роду поїздка. А от коли приїхали в Краматорськ, то думала, що буду боятися кожного шуму на вулиці, але ні, цього не було. Звикаєш дуже швидко, як би страшно це не звучало.
– Що запам’яталося найбільше? Можливо, якісь вражаючі історії тамтешніх жителів?
– Історій було дуже багато. Пам’ятаю , наприклад, одне літнє подружжя, в чиєму домі ми ночували в Херсонській області. Надзвичайно милі люди, які розказали нам про те, як дев’ять місяців були в окупації. Про те, як обманом вивідали в окупантів усю інформацію та здавали їхні позиції. Про те, як вивозили дітей під обстрілами з пробитим баком по замінованій дорозі. Вони розказували дуже багато жахливих речей, які з ними траплялися. Було важко стримати сльози. Траплялися і моменти, які зовсім вибивали нас з колії. Приміром, зустріч в Херсоні з немолодим чоловіком, в руках якого був лише один білий пакет – в ньому, як сказав, вмістилося все, що залишилося від старого, мирного життя. Розповів, що десять днів тому втратив дружину, а його будинок повністю затопило. Ми постаралися підтримати його усим, чим могли, надали все необхідне та взаємно відкрили перед ним душу. А потім дізналися від сусідів, що він… «за русскій мір»…. Дуже боляче таке чути. Боляче, що за стільки часу війни ще залишилися такі несвідомі люди. Також дуже яскраво запам’яталося, як у черзі за водою у Червоногригорівці стояв маленький хлопчик з татом. Його звали Міша, і йому було всього 4 рочки. Дуже боляче розуміти, що через цю безглузду війну наші маленькі діти змушені стояти у чергах не за іграшками чи на атракціони, а за водою.
– Що найважче під час таких поїздок, а що, навпаки, дарує позитивні емоції?
– Найважче – це стримувати свої емоції, коли тобі в плече плачуть не лише твої ровесники, а й дорослі чоловіки. У такі моменти це найменше, що від тебе потрібно. А приємним було бачити та розуміти, що ти недаремно подолав увесь цей довгий і небезпечний шлях. Надзвичайно приємно було бачити вдячні обличчя цивільних та військових, чути від них похвалу. Це безцінно.
– Які плани щодо волонтерства на майбутнє?
– Планую їхати на схід ще не раз. Просто це справді необхідно. Хто, як не ми? Тим більше, що досвід вже є, бо волонтерством я займалася ще задовго до повномасштабної війни, і мені це дуже близьке. Наразі зосередилася на потребах поранених військових, відвідую госпіталі, разом із знайомими волонтерами збираємо на машини, закупляємо усе необхідне. А в майбутньому хочу розширити спеціалізацію. Дуже хочу допомагати діткам, хворим на онкологію, дитячим будинкам та притулкам для тварин.
Наталія Романів
На головному фото в першому ряду – Софія Зюбровська
