Бахмут… Назву цього невеликого українського міста знає сьогодні пів світу, і вона вже назавжди вкарбована в історію України. Сьогодні воно, зруйноване ворогом і вимушено покинуте жителями, залишається однією з найгарячіших і найболючіших точок Великої війни. Але чи знаєте ви, що і зараз продовжує виходити і знаходити своїх читачів бахмутська газета «Вперед»? Про те, як це стало можливим, розмовляємо із редакторкою видання Світланою Овчаренко.
– Світлано, передусім хочу висловити вам своє щире захоплення, що в таких надзвичайно складних обставинах ви не опустили рук і продовжуєте робити свою справу, випускати газету і наповнювати сайт. Як вам це вдається? Де знаходитеся, і як працюєте ви і ваш колектив?
– Я знаходжуся в Одесі, а колектив розкидано по всій Україні. Один журналіст у мене в Києві, у Дніпрі працюють бухгалтер і коректор, а в Шостці – верстальник. Так і працюємо – дистанційно пишемо матеріали, коректуємо, верстаємо. Збираємо інформацію теж дистанційно. Ви ж знаєте, яка ситуація в Бахмуті, там нікого вже немає. Але залишилися давні надійні зв’язки. Наша газета – найстаріша в регіоні, їй уже 103 роки. Серед бахмутян вона має авторитет, вона шанована, їй вірять. Ми ніколи не ганялися за дешевими сенсаціями, завжди давали перевірені факти, і тому є довіра і нема проблем з тим, щоб дистанційно взяти, наприклад, інтерв’ю у міського голови чи інших посадових осіб, які евакуювалися.
Свій останній мирний номер ми видали 23 лютого. Пробували працювати далі, але дорога в Краматорськ, де друкували «Вперед», уже обстрілювалася. Не було вже можливості ні для нормальної доставки, ні для розповсюдження. Останній наклад ще розвезли по торговим точкам, але що стало з газетами далі – невідомо, частина напевне так і не дійшла до читачів. А поновили ми вихід газети, після кількамісячної перерви, 4 листопада минулого року. В цьому нам допомогла Національна спілка журналістів України. Я звернулася до керівника Сергія Томіленка, і завдяки сприянню японських партнерів нам надали кошти на друк. Тобто самі ми випускали її як волонтери, а вже друкарські послуги оплатили вони.
– Що стало поштовхом до відновлення видання?
– На той час у Бахмуті вже не було ні світла, ні зв’язку, ні інтернету, тривали постійні обстріли, люди сиділи по підвалах, і не мали жодної інформації – жодної! Хтось виїжджав на свій страх і ризик, хтось повертався, не знайшовши себе в іншому житті. І ось ті, хто повертався, почали розповідати різні негативні байки – як от, що «волонтери на вокзалі вас покинуть, і будете бомжувати, бо нікому ви там не потрібні. Люди слухали і вірили, бо ж іншої інформації у них не було. Всі ті, хто влаштувався, отримав допомогу, знайшов житло і роботу – ми ж всі знаємо, наскільки потужно допомагають переселенцям – ті не поверталися, тож розповісти не могли, а будь-який зв’язок, як я вже говорила, у місті вже не працював. Тобто люди отримували лише негативну інформацію про дуже важливі речі. І ось тоді ми остаточно зрозуміли, що хоч і 21 століття зараз, але лише друкована версія в такій ситуації може врятувати. Люди виходили з підвалів за водою і гуманітаркою, тож подумалось, що можна ж їм заодно і газету роздавати. Газету з координатами та телефонами волонтерів і міської влади, з достовірною інформацією, куди, коли і як вивозять з Бахмуту. Відтак ми почали розшукувати евакуйованих людей, які нормально облаштувалися на нових місцях. Причому людей, яких у місті знали. А також пенсіонерів, людей з невеликим достатком, які виїхали з речами першої необхідності. Вони розказували нам, як їх приймали громади у Дніпрі, у західній Україні, навіть за кордоном, як відбувалася евакуація, що вони отримали, в яких умовах живуть, і ми писали про це матеріали. Зробили і перше за час війни інтерв’ю з міським головою. Він, до речі, не йшов на контакт з іншими ЗМІ, тож у нас це інтерв’ю потім всі передруковували. Місто на той час якраз готувалося до чи не найважчої в своїй історії зими, і він розповідав, як перезимувати, де взяти вугілля і дрова, про забезпечення буржуйками, давав адреси. Тобто в газеті друкувалася конкретна достовірна інформація з перших вуст, до якої з жодних інших джерел доступу не було. І коли після цього мені почали телефонувати люди – навіть не знаю, де вони брали мій номер телефону – то їхні слова були такими зворушливими, що я плакала. Відтак всі почали говорити, що раз знову принесли газету «Вперед», то, значить, у Бахмуті щось скоро зміниться! Це ж вона, мовляв, не просто так з’явилася, це вони щось знають! І тоді я усвідомила, що газета зараз людям дійсно необхідна, як ніколи. Тим часом коштів у нас на той момент вистачало лише на один випуск з накладом, достатнім для того, щоб вона потрапила до кожного підвалу.
– А яким тиражем зараз виходить «Вперед», і який був до війни?
– До війни у нас було 5 тисяч, і ми виходили на 24 сторінках. Додатково випускали ще 16-сторінкову газету «Погляд», тож за тиждень видавали загалом 40 сторінок контенту. У Бахмуті традиційно сильна журналістика, і аудиторія досить вибаглива, бо ми привчили її до унікального контенту, і зараз теж своїх традицій не порушуємо. Сьогодні наш тираж – 3 тисячі. Виходимо щотижня, але всього на 4-х сторінках, лише іноді на 8-ми.
Так от, після того, як наш перший після вимушеної перерви номер отримав такий резонанс, я зрозуміла, що зупинятися просто не маємо права. Тож ми почали шукати можливості. І я дуже вдячна НСЖУ за те, що вони відгукнулися і знайшли для нас зарубіжних донорів. Треба відзначити, що під час війни Спілка взагалі проявила надзвичайну солідарність з редакціями місцевих газет, тож, думаю, значною мірою саме завдяки їй наші друковані ЗМІ тримаються на плаву. Голова Сергій Томіленко після початку війни відразу вийшов зі мною на зв’язок і потім постійно цікавився нашою ситуацією і потребами. І завдяки НСЖУ з листопада минулого року «Вперед» друкується за сприяння партнерів із Швейцарії в рамках проєкту «Підвищення стійкості українських медіа». Також нам допомагає видавати газету Академія української преси.
– Але як вам вдавалося доставляти її у таку гарячу точку? І як же зараз, коли ваші читачі розпорошені по всій Україні?…
– До останнього ми відправляли її в Бахмут з волонтерами, потім, коли місто для них закрили – з військовими. Наразі ж там уже не залишилося нікого з цивільних, всі евакуйовані. Однак міська рада організувала своєрідні хаби, осередки бахмутян по всій Україні. Тож уже три номери ми друкуємо у Києві і розсилаємо Новою поштою по цим хабам – в Одесу, Жовті Води, Кривий Ріг, Дніпро, Київ і так далі. А там її роздають людям безкоштовно. Свою місію ми бачимо в тому, щоб якось гуртувати громаду. Так, всі роз’їхалися, але всі і надалі відчувають себе жителями одного міста, тому ми продовжуємо акцентувати увагу на місцевій тематиці. Відкриваються різні освітні осередки для бахмутян, евакуювалися цілі підприємства і організації. Так, приміром, до Броварів переїхала наша лікарня. Про всі такі речі ми розповідаємо нашим людям – куди вони можуть звернутися, яку допомогу там отримати, де і чим займатимуться з їхніми дітьми тощо. Також пишемо про самих бахмутян – де хто як влаштувався, чим займаються, бо хтось, наприклад, і свою справу десь відкрив.
Я і раніше завжди орієнтувала своїх журналістів на те, що кожний матеріал обов’язково повинен бути чимось корисний для читачів – для їхнього життя, розуму, серця чи душі. Зараз же цей сенс набув ще сильнішого змісту – ми маємо гуртувати людей, бо всі в розпачі, всі втратили домівки. У мене теж не стало дому, як і дому моєї мами – купи цегли лише там залишилися. Але я так і не можу викинути зв’язку ключів від нього, рука не піднімається, і щоразу, коли дістаю їх – ридаю. Важко дуже це відпустити… Але разом з тим ми повинні вірити, що повернемось у своє місто, і накопичувати сили для його відновлення і відбудови. Тому наша ціль – гуртувати громаду, щоб люди і надалі відчували себе одним містом, пам’ятали про свою малу батьківщину, про те, що ми бахмутяни – як одна велика родина. І коли у когось виникають якісь проблеми й потрібна допомога, то газета кидає клич, і на нього активно відгукуються.
– Світлано, не можу не запитати про ваш сайт. Команда Тернопільського прес-клубу була дуже рада допомогти вам у його реновації. Як справи зараз?
– За це ми вам дуже вдячні! Бо ви надали нам справді безцінну допомогу. Раніше сайту в нас, можна сказати, і не було. Як я вже казала, ми випускали по 40 газетних сторінок щотижня, а журналістів було лише четверо, тож всі зусилля зосереджували на газеті, а на сайт часу і сил уже не залишалося. Ми були незалежними, самодостатніми, але досвіду працювати онлайн не було. Хоча ми розуміли, що сайт потрібно мати і все-таки його створили. Але чи не на ту людину-фахівця натрапили, чи що…Платформа була явно застаріла, працювати на ній було складно, довго і незручно. Коли вже у війну газета тимчасово не виходила, я почала наповнювати його, але виставляння 5-ти інформацій займало пів дня. Тим часом бахмутяни роз’їхалися по всьому світу, і всі хотіли отримувати інформацію про своє місто. Звичайно, є ще соцмережі, але ви самі розумієте, що там інформація буває всіляка-різна, і неперевірена, і відверта неправда. А газета наша – це вже бренд, якому довіряють, тож війна підштовхнула нас освоювати мультимедійність. Я зрозуміла, що без якісного сучасного сайту нам уже не обійтися, тож почала шукати можливості, як його зробити. Але всі знайдені пропозиції були для нас фінансово непідйомними. І тоді секретар НСЖУ Костянтин Григоренко порадив звернутися до вашого Тернопільського прес-клубу. Я написала голові Анжелі Кардинал, і потім аж здивувалася, наскільки швидкою і якісною була допомога – без зайвих тяганини, запитань тощо. Все було організовано дуже по-діловому, швидко і чітко. Відтак після розробки під керівництвом справді професійного фахівця, з яким попередньо обговорили усі деталі, вже через місяць з’явився наш новий сайт. Я була приємно вражена, наскільки зручно і легко з ним працювати. Це просто відкрилися очі і виросли крила! До того ж тепер, маючи ефективну онлайн платформу, редакція має значно більші можливості для створення і реалізації грантових проєктів. А це для нас дуже важливо, адже ні про передплату, ні про роздріб, ні про якусь рекламу наразі говорити неможливо.
Бачу, що читачі теж почали цікавитись нашим сайтом. Звичайно, про якісь великі цифри переглядів ще не йдеться, адже сайт працює ще зовсім недовго. І в нас ще зовсім немає досвіду по залученню аудиторії. Але редакція вже почала пошук SMM-менеджера. Тож ми всьому навчимося, і все буде!
Розмовляла Світлана Мичко
