Уляна Чепіль: «В найстрашніші моменти на війні я молилась не за себе, а за своїх дітей»

28.07.2021, 09:13
340 Переглядів

Людина на війні – це завжди особлива історія, і ще більш особливою вона стає, коли йдеться про жінку. Знайомтеся – наша землячка Уляна Чепіль, учасниця АТО, у 2016 почала службу у підрозділі зв’язку  44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола. Родом із села Жабинці Чортківського району Тернопільщини.

  – Чи важко було наважитись поїхати в зону бойових дій?

   – Після декретної відпустки я вдруге пішла служити в армію. Саме тоді в зону АТО почали відправляти й жінок. Я поїхала, як зв’язківець, і, звичайно, що було страшно. Але відчувала, що це моє покликання і обов’язок перед Батьківщиною. Загалом я туди їздила тричі, та кожний раз був ніби першим.

   – Що саме було найбільшим випробовуванням?

   – Однозначно, що розлука з рідними. Сину тоді було лише 6 років, а дочці 12. Вони дуже плакали і не хотіли відпускати, а мені було ще важче, бо не знала, чи побачу їх знову.

   – Чи відчувається в АТО різниця між жінками та чоловіками? До вас було поблажливе ставлення?

   – Там, де стріляють, де ти в постійній небезпеці і страху, кожен відповідає сам за себе. Ніхто не понесе ще одного важкого бронежилета та чужого автомата, і ніхто не виконуватиме за тебе твоїх обов’язків. Проте до нас, жінок, чоловіки завжди ставились з повагою і при будь-якій нагоді допомагали. Пам’ятаю, одного разу наш водій дядя Коля приїхав з величезним букетом польових квітів, які отримати там було в рази приємніше, ніж вишукані троянди в мирному житті.  Ми раділи, наче маленькі діти, а букет потім засушили, і він ще дуже довго радував око.

   – Війна зближує людей?

   – Люди там пізнаються в дуже складних умовах. Майже всі там мене кликали «мамочкою», бо була однією з найстарших за віком, а більшість – молоді дівчатка й хлопці, яких любила, ніби рідних дітей. Ми підтримували одні одних, ділились, разом плакали й сміялись та просто раділи буденним речам. Жили, як сестри і брати. Я вже 3 роки, як звільнилась, але ми досі з багатьма зустрічаємось та згадуємо всі ті моменти, які пережили разом.

   – Помітила, що ви більше згадуєте приємні моменти. А чи були випадки, коли було справді дуже страшно?

   – Чесно кажучи, кожна доба на війні проходить в страху. Пам’ятаю, одного дощового вечора почались страшні обстріли з боку агресора. Нас було дуже багато, всі збились в одне приміщення, і всередині було дуже тихо, чулись лише звуки пострілів. Кожен пошепки просив у Бога вийти звідти живим. В той момент я молилась не за себе, а за своїх дітей! Бо жінка, де б вона не була, в першу чергу залишається мамою, донькою, дружиною, і  думає не про себе, а про рідних, і готова віддати за них своє життя.

   – Чула, що попри усю небезпеку багато хто не хоче повертатись на мирні території. Вам знайоме подібне відчуття?

   – Мене додому тягнуло, адже там на мене чекали двоє неповнолітніх дітей. Хоча спершу було важко повернутись до звичайного способу життя, незвично ходити не в формі, незвично бачити спокійні обличчя перехожих… Дуже хочу, щоб весь цей кошмар скоріше закінчився, і над головою кожного українця було чисте мирне небо.

   – Нехай так і буде! Дякуємо за вашу позицію та сміливість!

Розмовляла Олена Чепіль

На фото – Уляна Чепіль

Фото з особистого архіву героїні

28.07.2021, 09:13
340 Переглядів