Давно збиралася написати такий матеріал, а підштовхнули два епізоди з недавніх поїздок за кордон.
«Пес в стресі! Як так можна?!»
Польща, центр Варшави, чимала група людей біля супермаркету, які спілкуються досить емоційно. Виявилось, дискутують про собаку, якого господиня залишила прив’язаним біля входу, пішовши за покупками, і яка весь час жалібно скавулить. «Пес покинутий вже більше, ніж пів години! Пес в стресі! Як так можна?! Треба телефонувати до муніципальної варти!» – такою була тема обговорення. Відтак дісталося і господині, яка, втім, не огризалася на кшталт «Яка ваша справа? Моя собака – що хочу, те й роблю!», а вибачалася і пояснювала, чому затрималася. Італія, Неаполь, станція метро Фруллоне. На стіні перед входом – табличка з фото песика та коротким написом. Моя подруга, що давно живе в цьому місті, перекладає і розповідає: «Там написано «Цезарю. З усією нашою любов’ю за ту любов, яку він нам давав». Так звали досить великого собаку, який жив тут біля метро 10 років. Хтось поставив йому будку, люди підгодовували, і в магазині поруч годували. Він до всіх підходив, всім давався гладити, багато хто спеціально приходив посидіти біля нього на лавочці. Коли ж став стареньким, його віддали до притулку, де він і помер. А цю табличку встановили, як пам’ять…».
Пам’ятна табличка безпритульній собаці біля входу на станцію метро в Неаполі
«Ну і що тут такого особливого?» – запитає хтось. Та в принципі нічого, але обидві історії мені важко уявити десь в Україні. Як і дуже багато чого ще, значно серйознішого, у ставленні людей до тварин, що не раз спостерігала в подорожах до різних країн. Так, наші військові на фронті в екстремальних умовах рятують і годують безпритульних «хвостиків». Так, наші волонтери вивозять їх з прифронтових територій, ризикуючи здоров’ям і життям. Так, чимало українців навіть в нелегкі воєнні часи демонструють приклади самовідданої турботи про беззахисних чотирилапих. Але от загальний рівень емпатії суспільства щодо них у нас, на жаль, невисокий. Я зробила такий висновок не на основі якихось теоретичних досліджень, а з власного емпіричного досвіду. Коли в лютий мороз бачила масово закриті наглухо підвальні віконця (за відсутності якихось інших прихистків чи притулків). Коли у спеку під 40 не знаходила на цілих вулицях жодної ємкості з водою. Коли знову і знову вперто поновлювала поламані чи й знищені саморобні «хатки» для котів і собак. Коли, насипаючи в мисочки сухий корм біля будинків, вимушена була не раз вислуховувати агресивні нападки – хто мені тут дозволив годувати котів, навіщо я розвожу заразу, «забери їх собі, якщо така добра» і таке інше. Тому мені так комфортно перебувати, приміром, у Туреччині. Цій країні далеко до європейських порядків, там купа економічних і політичних проблем, вистачає і проблем з безпритульними тваринами. Однак загальна атмосфера ставлення до них там зовсім інша. Розповім про це на прикладі Анталії – одного з найбільших курортних міст Туреччини, яке добре знаю.
В одному з центральних анталійських парків
«Це парк для котів»
Безпритульних собак (в основному всі вони досить великі і зовсім не худі) в Анталії побачиш скрізь: біля столиків вуличних кафешок-ресторанчиків, на пляжах біля шезлонгів, на набережних і алеях парків, біля торгових центрів і навіть всередині магазинів з кондиціонерами, куди вони ховаються від спеки, і виганяти ніхто не спішить. Я приїжджаю в це місто вже багато років поспіль, але жодного разу не бачила якоїсь агресивності з їх боку щодо людей. Як ніколи не бачила, щоб турки кричали, тупотіли, махали руками в бік тварин чи вимагали їх «прогнати, вивезти, постріляти, отруїти» тощо, бо вони «страшні, заразні, покусають дітей» і так далі. Якщо що – турецьку знаю на достатньому рівні, і на теми безпритульних тварин спілкувалася з місцевими жителями не раз, переглядаю і новинні сайти. Так, різні недобрі випадки, звичайно, трапляються і у них, але це саме випадки.
Спеціальна поїлка з проточною водою для безпритульних тварин
Воду для собак і котів у спеку виставляють у дуже багатьох місцях, це крім того, що є і спеціальні поїлки, а також в місті багато фонтанів і фонтанчиків. Сухий корм теж залишають як в спеціальних годівничках, так і майже скрізь, де тварини «тусуються». Частину (правда, найдешевшого з відповідною якістю) розсипають по годівницям муніципальні служби. Є і автомати, які за невеликі гроші видають порцію корму. А пізно ввечері можна побачити, як до сміттєвих контейнерів ( не в них!) виносять залишки їжі з кафе та ресторанів. Тут, правда, турецьким хвостикам не пощастило, бо тамтешня кухня здебільшого гостра і з великою кількістю приправ.
На територіях готелів безпритульних собак загалом нема, забрідають лише на готельні пляжі з сусідніх громадських. Зате коти, часто досить великими компаніями, живуть на території майже кожного, від беззіркових до «п’ятірок». І добре себе почувають не тільки в зелених зонах і на пляжних шезлонгах, а й в ресторанах та на диванчиках і кріслах у фойє. Якщо хтось з туристів (як правило іноземців) починає скаржитись, працівники готелю випроваджують (або роблять вигляд) тваринок з приміщення, але ті незабаром знову опиняються всередині, і до наступної скарги їх ніхто не чіпає. Хвостатих забезпечують водою і сухим кормом, до того ж їх щедро пригощають зі свого «все включено» самі туристи. Безпритульні коти в Туреччині – це взагалі окрема історія турботи. В парках і скверах цієї країни нерідко побачиш спеціальні будиночки для них, деякі досить великі і оточені сітковими парканами, а є і цілі містечка. В тій же Анталії котам «віддана» велика галявина посеред одного з приморських парків, де облаштовано будиночки за сіткою, є поїлка з проточною водою і постійно доступний сухий корм. Він нерідко лежить купами і вивітрюється, бо і волонтери, і мешканці міста, і туристи приносять смачнішу їжу. Котяче житло саме в цьому місці, як кажуть, не євроремонт, а швидше нагадує табір кочових циган. Але це все таки захист від негоди і від собак, і ніхто його не руйнує і не забороняє. До речі, неподалік однієї з головних туристичних локацій Анталії , Воріт Адріана, розташувалося симпатичне містечко іменних котячих будиночків (див головне фото.) – на них написані імена тих, хто фінансував їх спорудження.
Звична картина в анталійському магазині
В іншому курортному місті півдня, Аланії, є цілі котячі парки з усім необхідним і спеціальними попередженнями для власників собак – “Це парк для котів. Будь-ласка, тримайте собаку на повідку”. В Мерсіні спорудили ціле Няв-місто. А в провінції Чанаккале облаштували поселення для безпритульних котів площею 600 квадратних метрів, де їм постійно забезпечені їжа і медична допомога. І таких прикладів можна навести багато по всій Туреччині. Ні, там далеко до ідилії. Але чому у нас немає хоча б того, що там? Різниця в менталітетах?
«Бо ми – люди»
У те, що менталітет українців – це байдужість загалу до братів наших менших, я вірити не хочу. Зате дуже надіюсь, що відповідні зміни законодавства допоможуть цьому загалу «виправитись». І тому завершу цей текст, цитуючи пост в тему із фейсбучної сторінки журналістки і народної депутатки Вікторії Сюмар:
– «Про «закон собак і котів» в Раді всі переважно жартували. Бо, мовляв, які тварини в цей час? Насправді, тварини страждають від війни так само. За ці роки я прилаштувала десь з 30 тварин з зони бойових дій. Двоє з них живуть в мене. Квітка, яка пережила окупацію, десь півтора роки мала панічні атаки від кожного голосного звуку, і її доводилося носити на вулиці в кенгурьошці, як дитину. Бо Квітка вижила під час окупації в розбомбленій хаті, поряд з якою були танкові бої. Рися – кішка, теж з військового полігону. Вона має епілепсію, яка загострюється після кожного обстрілу, і кішка, якій треба давати ліки тричі на день , все одно тоді має напади.
Насправді покинуті через війну тварини неконтрольовано розмножуються, і все більше тварин страждає. Це як сніжний ком, який точно не веде ні до чого доброго. Саме тому ми з однодумцями написали проект про стерилізацію безпритульних тварин силами громад. А також заклали туди інші важливі речі: про заборону тримати собак на прив’язі без вигулу впродовж доби; про заборону залишення тварин напризволяще; про догхантерів; про заборону «для краси» різати хвости і вуха у тварин. Законопроект виявився обʼєднавчим – за нього проголосували всі групи і фракції Ради в день, коли людей було ну дуже мало. Попереду друге читання, але є кілька речей, які я б хотіла вказати. У війну ми переживаємо надто багато горя. Але це точно не привід позбуватися емпатії. Навпаки. Ми станемо цивілізованою європейською ціннісною нацією, якщо будемо відповідальними за свою країну і за всіх тих, хто нам довірився і кого ми приручили.
Я заздрю Польщі, яка після великих дискусій на законодавчому рівні взагалі заборонила утримання собак на прив’язі. Заздрю країнам, де взагалі немає безпритульних тварин. А українців в ці страшні морози і страшну кризу зі світлом і теплом я прошу не забувати про вуличних братів наших менших: пускати грітися на АЗС, в магазини і тд. Регулярно поповнювати годівнички для птахів. Наливати теплу воду і давати теплу їжу та прихисток безхатнім тваринам. Бо ми – люди…».
Світлана МИЧКО
Фото авторки
Деякі фірмові магазини дбають і про фірмові годівнички біля входу