Від Броварів до Брістоля: одна з історій українських біженців

14.05.2023, 15:21
418 Переглядів

 Ірині Радченко – 36 років, народилася в Броварах на Київщині, пів життя провела в рідному місті, а пів – у Києві. До народження дітей працювала в юридичній сфері, опісля стала займатися маркетингом та менеджментом. Війна застала її в Броварах, де за 3 підходи розбомбили військову частину. Відчуття смертельної небезпеки, незахищеності і страх за життя дітей спонукали виїхати західної України, а потім – до Польщі. Врешті-решт вони з дітьми знайшли прихисток у Великобританії.

   Шлях від війни був дуже довгим. Вони рухалися згідно з даними Телеграм-каналів, які повідомляли, де зараз ведуться бої, намагаючись оминати ті дороги, де люди бачили російські танки. Дітям, щоб відволікти їхню увагу, Ірина дала телефон з іграми. Вони навіть не розуміли, чого дорослі налякані, слово війна для них не мала ніякого суттєвого значення. Першою зупинкою було село Тетіїв Київської області, і то це було вимушене рішення, бо далі більше ніхто їхати не наважувався,  щоб не натрапити на російську армію. «Там ми пересиділи 2 тижні, під звуки вибухів і спалахи зі сторони палаючої Білої Церкви, – каже Ірина. – Винищувачі пролітали безліч разів за день, і ніякого тобі укриття, тільки тонкі стіни та дах будинку». Але чекати, що можуть захопити село, Ірина не стала. І наважилася вирушити далі за допомогою сервісу BlaBlaCar. Маршруту на Львів не було, тож вирушили спочатку на Вінницю. Туди пощастило дістатися, коли ДРГ в місті вже не було, хоча ще за день до того там стріляли, і жителі були налякані. Водій запропонував зупинитись у знайомих, що облаштували волонтерський центр у своїй школі мистецтв. в цокольному приміщенні. Відтак з допомогою того ж BlaBlaCar дісталися до Тернополя, а потім до Львова, де зупинились у знайомих львів’ян. У Львові панував спокій та майже звичне життя, окрім повітряних тривог. Там ніби не було війни, але Ірина ще довго не могла відійти від пережитого стресу, не могла навіть слухати музику і дивитися фільми.

   У Львові довелося затриматися десь на 3 тижні, необхідно було розібратися, куди саме їхати далі і ретельно все спланувати. Далі був перетин кордону до Перемишля. Довга черга з сотень сімей, розчавлених морально – з плачучими дітьми, інколи літніми людьми на інвалідних візках, часто з домашніми тваринами. На кордоні волонтери зустрічали дуже підготовлено й організовано – роздавали людям їжу, воду, гарячі напої. Поряд розміщувалися пункт перетримки з спальними місцями, дитячими ігровими зонами, медпунктом та роздачею б/к одягу для тих, хто виїхав без нічого. Волонтери проінструктували про подальші можливі дії, дали відпочити, нагодували. Відтак Ірина з дітьми потрапили до центру перетримки в ТЦ «Теско» де «мурашник» біженців розміщувався прямо посеред торгових залів. Жінка прийняла чергове важливе рішення і оформилась в чергу на подачу документів до Великої Британії, після чого почалося очікування відкриття візи тривалістю в 2,5 місяця. Весь цей час вони проживали в досить комфортних умовах переоблаштованої під потреби біженців школи, де були і їдальня, і ванні кімнати, і дитячий куток та спортмайданчик, і навіть щоденні інтерактиви для дітей. «Але довгий час очікування та щоденні жахливі новини про Ірпінь, Бучу, Чернігів з’їдали зсередини, – згадує Ірина. – А ще ж вдома залишилось багато родичів та друзів. То був повний сюр, немов участь у дивному реаліті, де учасники знаходяться закритими від реального світу, посеред чужих рандомних сімей, не маючи змоги працювати і знаходячись в умовах постійного очікування…».

   Нарешті візи відкрили! Виліт з Кракова до англійського Брістоля по волонтерській програмі обійшовся їм абсолютно безкоштовно. Великобританію Ірина обрала тому, що володіла англійською, а це в подальшому надавало переваги в адаптації і пошуках роботи. Також в неї була підтримка з працевлаштування та від програми Home for Ukraine («Дім для України»). І ось уже тривалий час Ірина Радченко з дітьми проживає у місті Брістоль, яке називають одним з найкращих міст Великої Британії. На сьогодні вони живуть на соціальні виплати Universal Credit та Child Benefit. Цих коштів вистачає на харчування, мінімально на одяг та якісь аптечні вітаміни (серйозніші медикаменти при потребі за призначенням лікаря аптека надає безкоштовно). Однак безперечно, що є і проблеми. Ось приклад. У Великобританії, згідно з законодавством, батьки не мають права залишати малолітніх дітей вдома без нагляду, тим часом школа закінчується о третій годині, а далі роби, що хочеш…

Платна група продовженого дня хоч і покривається у розмірі 80% через місяць, але у випадку Ірини вона подвійна, тож навіть з величезною знижкою при невеликій зарплаті це непід’ємна для неї вартість. Інша проблема – в цій країні власники житла  не мають бажання здавати в оренду житло українцям, особливо непрацюючим і які не мають офіційного доходу. Тож багатьом, як й Ірині, доводиться продовжувати мешкати завдяки програмі Home for Ukraine.  Або ось медична сфера. Через проблеми з фінансуванням державою далеко не всі спеціалісти та послуги є доступними. Здати аналізи крові перед прийняттям рішення про призначення антибіотиків навіть мова не йде. Все прикидається «на око». У стоматології послуги лікування для дітей безкоштовні, але невчасні і неякісні. Непросто і з освітою. Через відсутність української програми навчання та додаткових уроків, а тим паче окремих класів, дітям, каже Ірина, дуже стресово було починати навчання на незнайомій мові.  Через перенавантаження вони навіть не проходили українську програму навчання.

   Попри все складне і незвичне для нас Великобританія – прекрасна країна, і англійці зробили і продовжують робити для українців дуже багато. А ще у них є багато чому повчитися. Це і толерантності, і пунктуальності, і благодійності, і психологічної нетоксичності, і бережного ставлення до тварин, природи та екології в цілому, і життєлюбству. «Останнім часом життя вчить, що будувати далекі плани – справа даремна, – каже Ірина. – Але звичайно, що хотілося б повернутися додому, навіть якщо того життя, яке було до війни, вже 100% не буде. Дім там, де Україна, і серце там, де Україна, і жити так далеко від рідних, навіть будучи в безпеці, то є тяжкий хрест. Тому мріємо повернутися у вільну Україну, і вірю, що так воно і буде».

 Мар’яна Берчук

 На фото – Ірина Радченко та її діти

Фото з особистого архіву Ірини Радченко

 

 

 

 

14.05.2023, 03:21
418 Переглядів