Знайомтеся: Віталій Горбуленко – редактор журналу «Вічний мандрівник». За фахом географ, деякий час працював журналістом, але вже 5 років знаходиться на військовій службі. Журнал готує до друку у вільний від основної роботи час. Наразі над “Вічним мандрівником”, крім Віталія, працює невеличка команда. Це редактор Тетяна Дика, художник Аліна Дудоногова, а також кілька львівських друзів, котрі займаються макетуванням, допомагають з розповсюдженням, розсилками, веденням сторінок у соцмереж, тощо. Ну і, звісно, варто згадати видавця. Це Видавничий дім “Пам’ятки України” (директор Валентин Кондратюк, редактор Анатолій Сєріков). Вони допомогли заснувати проект «Вічний мандрівник» і постійно його підтримують.
– Віталію, про що і про кого пише «Вічний мандрівник»?
– Альманахом “Вічний Мандрівник” ми започатковували новий географічний часопис, в якому прагнемо об’єднати українських мандрівників, журналістів, фотографів, природознавців та усіх, хто не уявляє свого життя без подорожей та пізнання навколишнього світу. У нас є як туристична тематика, так і науково-популярна. Пишемо як про різні країни світу, так і про Україну. Серед тем: мандри, природа, екологія, історія, пам’ятки, архітектура, мистецтво тощо. Намагаємося зробити журнал цікавим для усіх читачів. Відзначу, що серед наших читачів є як активні мандрівники, так і люди, котрі не можуть собі дозволити багато подорожувати, але залюбки цікавляться враженнями інших. Кожному своє.
Іноді нас критикують за назву журналу. Тим більше, що він не тільки про мандри. Але мені ця назва подобається. Вона відображає бажання людини постійно пізнавати світ та рідний край. Я люблю цитувати фразу Ромена Роллана про найкращу людську якість: вічно юну допитливість, котра не втамовується роками і відроджується кожного ранку.
– Як народилася ідея створити часопис?
– Спочатку «народився» вірш «Вічний мандрівник», а вже потім з’явилася ідея фікс створити журнал з такою назвою. Це історія зі ще студентських часів. От уявіть… Польова практика, вечір, багаття потріскує, розриває «язиками» нічну темінь і манить своїм теплом. Із казанка п’янко розноситься аромат глінтвейну. Навколо сидять юні студенти-географи та їх викладачі, котрі тепер видаються значно ближчими, аніж коли читають лекції. Розмови із побутових перетворюються на філософські. І ось один з викладачів розповідає студентам про ідеал «істинного географа». «Його не потрібно запитувати, куди і для чого він йде. Він іде, бо треба йти…». Ці останні слова закрутилися у звивинах мого (тоді студента-першокурсника) мозку й обросли власними поетичними образами. Так народився невеличкий вірш. Тільки не про істинного географа, а про вічного мандрівника. Мабуть, чимало із читачів впізнають і себе у цьому образі. Ідея «вічного мандрівника» не могла вміститися у кількох римованих стовпчиках, тож зародився задум про цей проект, котрий почав втілюватися у життя лише через десять років. До речі, якщо комусь цікаво, то ось цей вірш.
Спека, дощ, а може й холод ─
Певно, він до всього звик.
Споглядаючи довкола,
Ходить вічний мандрівник.
Запитай лише у нього:
«Хлопче бравий, ти куди?»─
«В мене є своя дорога,
Я іду, бо треба йти».
Губиться за ним стежина.
Ген, ще торба на плечах.
В нього доля соколина,
В нього іскорка в очах.
Сонце встане спроквола,
Свисне вітер-чарівник,
Споглядаючи довкола
Ходить вічний мандрівник.
– Особисто ви багато подорожуєте?
– В порівнянні зі середньостатистичною людиною – мабуть, так. В порівнянні з багатьма героями наших публікацій – звісно, ні. У мене є свої обмеження, пов’язані з військовою службою. Втім, моє завдання, як редактора – зібрати сукупний досвід українських мандрівників та дослідників.
– Які мінуси і плюси подорожей Україною порівняно із виїздами за кордон?
– Мандрівки за кордон значно більше розширюють кругозір, дають можливість побачити різноманіття світу. Головне – не замикатися в собі, а бути відкритим до знайомств, пізнання краю. Але я все ж вважаю, що перед тим, як вивчати світ, потрібно вивчити власну країну. І не лише тому, що це своє, рідне, котре ми мусимо знати і берегти. Адже за кордоном ми автоматично презентуємо власну країну, часто іноземці цікавляться Україною, а в нас дуже багато красивих місць, про які можна розповісти.
– Які саме місця в Україні ви б порадили відвідати?
– В журналі ми намагаємося більше писати про маловідомі, але унікальні місця. Адже є багато “розкручених” туристичних локацій, про які і так багато написано-переписано, і куди натовпами з’їжджаються туристи. Багато мандрівників намагаються уникати таких місць, хоча вони й красиві. Взагалі я б не виділяв місця, котрі обов’язково варто побачити, бо це дуже індивідуально. Комусь подобаються пам’ятки архітектури, когось манять гори, когось – море. Хтось шукає пригод, а хтось хоче просто відпочити. Тому не варто ганятися за рекламою, варто шукати те, що надихатиме саме вас. Пам’ятаю, колись я прочитав книгу “Україна: усе, що варто побачити”. Так от, як мінімум, половина з того списку мене мало цікавить. Натомість дуже багато захоплюючих місць там взагалі не згадані. Я міг би розкритикувати автора, але кожен має право на свою суб’єктивну думку.
– Як ви знаходите авторів? І які автори вас цікавлять?
– Коли ми тільки створювали журнал, то, звісно, зверталися до мандрівників, потенційних авторів, з проханням підготувати матеріал. Нині, коли журнал вже знаний, більшість авторів самі пропонують нам матеріали. Готуючи кожний номер, ми наперед продумуємо його концепцію, тож далі дивимося, яких тем нам не вистачає, і шукаємо, кого можна долучити. І якщо спочатку прагнули знаходити іменитих авторів, щоб додати журналу ваги, то наразі нас цікавить лише якість матеріалів. Тішить, що “відкрили” багатьох талановитих авторів, котрі раніше ніде не публікувалися.
– Віталію, якщо не секрет, на які кошти видається журнал, бо сьогодні це недешеве задоволення?
– Журнал наразі збитковий, я його дофінансовую зі своєї зарплати. І ми розуміємо, що в сучасному житті немає потреби купувати журнал, щоб отримати інформацію, це значно простіше зробити в інтернеті. Однак глянцевий журнал – це красива естетична річ. І є чимало людей, котрим подобається читати саме друковані журнали. На кожен товар є свій покупець, як то кажуть. Звісно, кількість покупців журналів нині взагалі різко впала, але їх достатньо, щоб такий проект, як наш, існував, і ми бачимо перспективу. «Вічний мандрівник» виходить з літа 2019-го з періодичністю 4 рази на рік. Справа, хай повільно, але все-таки розвивається, ми рухаємося вгору. Тираж зберігається на рівні 1000 примірників. Водночас плануємо розвиватися в різних напрямках медіа, маємо чимало цікавих планів на майбутнє.
Розмовляла Ірина Скоробогата – журналістка, мандрівниця, дописувачка «Вічного Мандрівника»
На фото – Віталій Горбуленко на фестивалі “Вікенд мандрівників”; обкладинка одного з номерів видання
