Не так давно ми публікували інтерв’ю з секретарем Національної спілки журналістів України Віталієм Голубєвим про ситуацію в сучасній журналістській освіті. Сьогодні ж хочемо надати йому слово стосовно зовсім іншої, але не менш важливої теми. Пан Віталій був автором дослідження аудиторії місцевих медіа прифронтових територій, що проводилося НСЖУ пів року тому. З основними результатами наші читачі вже знайомі. Однак цікаво було почути від експерта про найголовніші висновки, які він зробив особисто. Далі – його пряма мова.
«Доступність соціальних мереж для частини людей вимушена»
– Мені самому було надзвичайно цікаво опрацьовувати результати цього дослідження, яке проводила ціла команда колег. Особливо знаючи, як – не побоюся цього слова – героїчно, в полях, часом навіть під обстрілами, люди спілкувалися з читачами в селах Херсонщини, Харківщини, Сумщини і так далі. Було навіть хвилююче читати щирі, відверті, «непричесані» думки людей, і висновки мені дуже запам’яталися. Щоб не повторювати те, що публічно презентувалося в «Укрінформі», і згодом було оприлюднено в низці медіа, а також і на сайті Тернопільського прес-клубу, якому вдячний за увагу до результатів нашої роботи, зупинюся на кількох моїх власних інсайтах, що закарбувалися найбільше.
Перший стосується того, що найпопулярнішими серед усіх медіаносіїв сьогодні є соцмережі і месенджери, і з кожним роком кількість українців, які отримують новинну інформацію саме звідти, поступово збільшується. Але відзначив я і таке явище, як так звана вимушена доступність соціальних мереж. Тобто люди у своїх анкетах, там, де були глибинні запитання, відповідали приблизно так – ну а що нам іще залишається? Скажімо, ми вимушені переселенці, у нас весь дохід йде на те, щоб орендувати житло і прохарчуватися. Немає в хаті телевізора, немає за що його купити, немає за що передплатити газету, та й де ті газети, хто їх тепер буде носити? А телефон з месенджерами та соцмережами – він завжди під рукою. Тобто я б тут говорив про так звану вимушену доступність соціальних мереж. Добре це чи погано, в когось, можливо, не від найкращих життєвих обставин, але саме інформація з соціальних мереж є якби найбільш доступною. При цьому ми знаємо, якою є її якість. Тому вважаю, що потрібно на рівні держави забезпечувати цільову підтримку друкованих медіа, і взагалі традиційних медіа, які працюють за стандартами.
«Держава могла б на проєктній основі підтримувати класичні медіа, які працюють за стандартами»
Національна спілка журналістів України вже не перший рік говорить про необхідність створення Українського медіафонду (за аналогію з Українським культурним фондом), де держава могла б на проєктній основі підтримувати класичні медіа, які працюють за стандартами – для того, щоб вирівнювати ситуацію на медіаринку. Проєкти культурної сфери за підтримки УКФ реалізовуються, цей механізм успішно функціонує, і багато креативних творчих речей продовжує відбуватися за підтримки цього фонду. То чому ж не можна так само створити і український медіафонд, який би на такій самій проєктній, грантовій основі підтримував суспільно корисні медіаініціативи, а також літературні і дитячі журнали, якісь молодіжні просвітницькі проєкти?
Потрібна цілеспрямована державна підтримка якісного медіасегменту. І тоді не буде оцієї вимушеної доступності соціальних мереж, про яку говорили під час опитувань наші респонденти. Звичайно, ніхто не зробить зворотними ті тенденції, які відбуваються в медіаспоживанні у всьому світі. Зрозуміло, що цифрові платформи будуть і далі набирати обертів. Але, тим не менше, потрібно підтримувати різноманітність ринку та інклюзивність ринку. Адже інклюзивність – це не тільки доступ для людей з інвалідністю до певних державних сервісів, інклюзивність – це так само і включеність у суспільне життя для тих, кому зручніше споживати інформацію через друковані медіа. І держава має так само підтримувати цю інклюзивність.
Ще одна важлива річ, яку це дослідження висвітлило, це те, що друковані медіа мають дуже високе співвідношення доступності і довіри. Тобто якщо вже люди читають газету, то здебільшого вони їй і довіряють. В той час як соціальними мережами люди користуються масово, але відсоток довіри – такий собі. Тобто люди десь розуміють, що там половина брехні, умовно кажучи, але все одно споживають, бо це доступно. А доступність – вона перемагає все, навіть довіру. Тобто, якщо певна платформа дуже зручна в користуванні, то навіть попри лояльність до іншої платформи значна частина людей переходить на ту, що більш доступна. Соціальні мережі – вони доступні і дуже зручні, вкладаються величезні кошти, щоб для користувача все було максимально просто, і тому вони перемагають. Разом з тим наше дослідження показало велику довіру до друкованих медіа у тих, хто їх читає. У зв’язку з цим колеги запитували мене на презентації, чи дає це надію, що газети будуть відроджуватися, що їм рано малювати собі якісь похмурі перспективи. І я відповів, що такого не говорив, просто цю високу довіру, мабуть, варто конвертувати в цифрові платформи. Тобто редакції газет, розуміючи, що є довіра до бренду видання і до його конкретних журналістів, повинні максимально переносити цю довіру на цифрові платформи. Щоб люди в Телеграмі, Ютюбі, Інстаграмі, Тік-Тоці, Фейсбуці тощо могли отримувати контент, який, з одного боку, виготовлений відповідно до журналістських стандартів, перевіреними і відповідальними професіоналами-земляками, а з іншого боку – щоб це відбувалося у найзручніший для них спосіб, якщо таким для них є саме цифрові платформи. І тоді питання, мабуть, стоятиме не в тому, щоб зберегти газету заради газети. А в тому, щоб зберегти оцей відповідальний підхід, оснований на професійних стандартах, яким послуговувалася газета, уже на цифровій платформі, і таким чином зробити контент останньої більш якісним і відповідальним.
«Людям бракує зрозумілої і актуальної інформації від влади»
Тепер – про третій важливий висновок, який я зробив із результатів нашого дослідження. Мене дуже збентежили і стурбували неоднозначні відповіді людей на запитання, чи доступна і зрозуміла для них інформація, яка йде від місцевої влади. Виявилось, що для багатьох вона якщо і доступна, то незрозуміла. І для мене це сигнал, що треба вчити керівництво місцевих громад спілкуватися з людьми доступною людською мовою. Я маю досвід проведення таких заходів, і знаю, що відбувається багато тренінгів для комунікаційників в громадах, багато видано для них посібників, тобто це не якась терра інкогніта, де треба винаходити велосипед. Є купа матеріалів про те, як там створювати тексти, як писати пости в Фейсбуці, як вести сайти і тому подібне – все це є. Тим часом люди говорять, що інформація від влади їм далеко не завжди зрозуміла, що вона не завжди актуальна, що багато дуже звітів про успіхи, а не вистачає конкретних чітких роз’яснень. Люди розгублені, люди в стресі, люди потребують чітких покрокових інструкцій, передусім з вирішення соціальних питань. Ми побачили величезний запит саме на ось такі конкретні соціальні роз’яснення – щодо пільг і субсидій, щодо мобілізації та евакуації, щодо отримання гуманітарної допомоги, щодо того, що відбувається з їхнім житлом, якщо вони вимушено його залишили, і так далі. І в мене є конкретний рецепт, що потрібно робити для того, аби системно змінити цю ситуацію. Ось один такий маленький крок – на тренінги, які проводяться для комунікаційників місцевих громад, залучати перших осіб (голів, чи, як мінімум, їх профільних заступників). Не для того, щоб вони тільки сказали вітальне слово, побажали успіхів і пішли далі займатися своїми державними справами, а щоб вони брали участь у тренінгу разом із своїми комунікаційниками від початку – до кінця. Тоді комунікаційник бачитиме, що перша особа схвалює і розуміє важливість його роботи, а перша особа краще зрозуміє, чим займається їхній комунікаційник, чому це важливо, і чим взагалі живе сучасний медіасвіт. Тоді і будуть результати. В іншому ж випадку кінцевий виконавець, звичайно, отримає певні знання та настанови, але якщо він не бачить в сфері політичної волі необхідної підтримки і розуміння важливості, то він, за свою порівняно невелику зарплату, не буде брати на себе зайвих ризиків і відповідальності.
На рівні центральної влади бачу зараз багато сучасних креативних підходів до комунікації. У громадах же все дуже часто ще робиться по-старому – нікому не потрібні звіти про успіхи, забагато піару перших осіб, і дуже мало конкретних роз’яснень важливих питань доступною мовою, щоб люди розуміли, що робиться в громаді і над чим працює їхня влада. До речі, є цікавий тренд, що дуже потребує уваги донорів – запити людей на інформацію про контроль за використанням бюджетних коштів, зокрема, на відбудову. Тобто людей цікавить, куди йдуть бюджетні гроші, на що місцева громада витрачає сплачені ними податки. І про це йшлося не в одній чи двох-трьох відповідях, а це справді загальний запит. В медіа немає інформації, місцева влада не розповідає, а для людей це дуже важливо, тож тут величезне поле роботи. І, очевидно, знову ж таки потрібно проводити навчання, до яких залучати не лише медіатренерів, а й тих, хто глибоко розуміється на бюджетних питаннях. Мені здається, що така синергія могла б дати чудові результати.
На фото – Віталій Голубєв під час презентації дослідження в національному університеті “Острозька академія”