Досвідом щодо цього поділилися на вебінарі від Національної спілки журналістів України секретар НСЖУ, засновник Школи універсального журналіста Віталій Голубєв та головна редакторка видання «Володимирецький вісник» (Рівненська область) Людмила Босик.
Віталій Голубєв: «Стійкість медіа починається зі стійкості першої особи»
Віталій Голубєв до питання стійкості підійшов у своєму виступі масштабно і комплексно. Він розпочав з того, наскільки важливими для виживання редакцій під час війни є вміння «вистояти» та максимально зберігати і використовувати власний ресурс для їхніх керівників. Тому йшлося і про організацію часу, і про ефективність діяльності у соцмережах, і про медіагігієну та медіаграмотність, і про психологічну самодопомогу. Також спікер розповів, як у цей складний воєнний час можна вирішувати питання кадрового дефіциту, зміцнення матеріально-технічної бази, додаткового фінансування, налагодження роботи онлайн платформ. Відтак пропонуємо читачам низку основних тез.
«Нам усім, хто працює в медіа сфері, щоб мати можливість давати ресурс своїй команді, своїм читачам і бути корисним державі, треба навчитися знаходити можливості думати про себе, дбати про свій психологічний стан. Найперше – треба витягувати себе в позитив. Як би важко не було, але все-таки треба шукати якісь оці маленькі зернинки позитиву, щоб вижити і мати можливість залишитися в професії. Адже, коли ти в розібраному стані і в хаосі, ти не зможеш нічого транслювати суспільству».
«Мусимо сьогодні приділяти особливу увагу медіаграмотності. І для цього спочатку самим треба бути стійкими до фейків, ворожих вкидів та всілякого сміття в інформацій просторі. Стійкість медіа починається зі стійкості першої особи – редактора, власника, видавця. Саме ця людина повинна віднаходити в собі ресурс, який дозволяв би робити справді якісне медіа. Бо якщо бракує особистої стійкості, то важко буде транслювати відповідні речі аудиторії».
«Важливими є позитивне і критичне мислення. Позитивне – це бачити можливості, критичне – усвідомлювати ризики. У багатьох сьогодні є тільки критичне мислення: ми справедливо говоримо про ризики, бо народу, який живе в умовах війни, потрібно про них говорити, адже вони, на жаль, чатують сьогодні на кожного. Щодо ж до позитивного, то тут, вважаю, інколи треба навіть штучно витягати себе в поле можливостей і позитиву. Адже тільки разом позитивне і критичне мислення формують об’ємний, тверезий, збалансований погляд на життя, який я називаю відповідальністю. Ти бачиш мінуси, але в той же час бачиш і плюси».
«Дослідження потреб прифронтових і деокупованих редакцій показало, що у 80 відсотків редакцій зменшилась чисельність колективу. В кожній четвертій газеті над створенням газети працюють тільки редактор і бухгалтер. Сьогодні це реальна ситуація і наша спільна проблема, і не тільки на деокупованих чи прифронтових територіях. Як колеги намагаються вийти з цієї ситуації? В одній з редакцій, наприклад, розповіли, що звернулися до НСЖУ, щоб там порадили потенційних працівників серед внутрішньо переміщених осіб ( в такому випадку редакція може претендувати на компенсацію заробітної плати від держави). І вони знайшли двох таких людей. Вважаю, що в умовах воєнного часу це перспективно, тим більше, що зараз багато хто працює дистанційно. Багато колег «активізували» контактну книжку своїх телефонів – почали шукати дописувачів-волонтерів, які б могли одноразово закривати певні завдання. Також я б пошукав кадри серед місцевої діаспори, яка виїхала в інші міста чи держави. Такі люди часто публікують у Фейсбуці чи на Ютубі цікаві матеріали про те, як, скажімо, організована освіта в Естонії чи медицина у Данії. Тим більше для людини, яка мешкає за кордоном, не надто актуальним буде питання гонорару, а можливість не втрачати зв’язок з історичною батьківщиною, можливо, спрацює.
Банальний варіант – перерозподіл обов’язків між тими нечисленними членами редакційного колективу, які залишилися. Ну і я б все-таки говорив про необхідність розвивати присутність на цифрових платформах. Поряд з популяризацією видання це збільшує можливості спілкування з колегами, пошуку потрібних редакції людей. Або ось краудсорсинг. Діє це так: ми кидаємо, наприклад, на Фейсбук-сторінку якісь запитання, люди на них відповідають, а ми потім робимо з цього матеріал. Тобто на основі того, що люди напишуть в коментарях, можна робити матеріали без залучання професійних журналістів».
«Треба для себе з’ясувати, що вам потрібніше – штатні одиниці чи функції? Тобто вам потрібен дизайн чи працівник-дизайнер з трудовою книжкою, якій треба оплачувати лікарняні, відпустки тощо? Вам потрібен контент, щоб наповнити сторінки газети чи люди, які сидять в кабінетах з 9:00 до 18:00? Довелося почути думку, що коли в газету пише одна людина, то вся газета в одному стилі. Але ж це не критично. Хочеться, звичайно, щоб все було ідеально, але ж ми розуміємо, що ідеально не буде ще довго. Тож я б усе-таки радив ранжувати проблеми, жертвувати чимось у дрібному, щоб мати можливість реалізовувати свою місію інформування населення».
«Так само варто подумати, чи потрібен у редакції фотоапарат, коли є смартфон, чи варто витрачатися на роздруківку матеріалів для вичитування, якщо можна це робити на моніторі комп’ютера? Або чи потрібні окремі кабінети для працівників, бо так звикли? Насправді ключова потреба сьогодні – це потужний ноутбук і комплект для зйомки відео. І тоді усвідомлення цієї потреби може трансформуватися в грантову заявку конкретно на ноутбук і конкретно на комплект для зйомки відео».
«Я б все-таки радив думати над тим, щоб звертатись до спільноти, до аудиторії щодо прямої фінансової допомоги. Поки що це не дуже поширене, редактори посилаються на те, що регіон депресивний, у людей немає грошей, кажуть, що просити гроші в людей – це приниження, що так втрачається незалежність. Та я б розвінчав усі ці стереотипи. По-перше, навіщо звертатися за підтримкою до тих, приміром, земляків, які щойно повернулися в деокуповане місто? Вони й самі потребують допомоги. Але ж є люди, які живуть і працюють в інших регіонах, чи виїхали за кордон, і для яких виділити з власного бюджету 1-2-5-10 доларів не критично, і вони можуть ці гроші виділити, скинути на «банку», якщо ви відкриєте збір».
«Якщо раніше в багатьох редакціях щомісяця рахували, скільки отримали від реклами, від приватних оголошень, за угодою за висвітлення, були передплата і роздрібний продаж, то зараз у багатьох редакціях постає питання, що робити, коли закінчиться наданий грант, у багатьох колег планування ведеться від гранту до гранту. Що можна було б робити ще? Вважаю, що треба відштовхуватися від потреб читачів. Фахівці радять бізнесу (а у нас медіа бізнес) відштовхуватися не від того, що у нас є продукт, який ми виробляємо, а від потреби клієнтів. Якщо діяльність лежить у сфері ваших компетенцій, і вам не доведеться кардинально себе ламати, то чому б не почати виконувати замовлення, за які люди готові заплатити?».
«Сьогодні багато по-новому усвідомив важливість цифрових платформ. Водночас від багатьох колег чую про ризик зменшення читачів друкованої версії газети через те, що всі матеріали поширюються у Фейсбуці. Раджу перестати сприймати Фейсбук як дзеркало газети. Ніхто нікого не зобов’язує виставляти там всі матеріали друкованого видання, його треба сприймати як окремий інформаційний ресурс. Думаю, туди варто вибирати з об’ємних матеріалів газети якісь ключові моменти, а повні матеріали нехай читають у друкованій версії».
Людмила Босик: «Участь у грантових програмах можлива і корисна»
Керівниця «Володимирецького вісника» Людмила Босик (вона очолила видання в перші дні війни, замінивши редактора Сергія Скибчика, який пішов у тероборону) поділилася з колегами досвідом стійкості своєї редакції. Зокрема, успіхами у фандрейзинговій діяльності. Далі – її розповідь у дещо скороченому варіанті.
«Маю 20-річний досвід роботи в бюджетній установі, і тільки коли прийшла в редакцію, ніби прозріла, що гроші не приходять просто так, їх треба заробити. І в редакції упевнилася, що ми маємо можливість їх заробляти. За перший тиждень вторгнення росіян в Україну 90 відсотків наших рекламодавців скасували замовлення на рекламу, а це – левова частка того, за рахунок чого живе газета. На щастя, дуже мудро було зроблено нашим керівником Сергієм Скибчиком: кілька попередніх років, коли приходили гроші від передплати, сума розбивалася на шість місяців і клалася на депозити. Тобто ми на півріччя мали депозит у 40 тисяч гривень, тож фінансова подушка на випадок форс-мажору була. Однак ми розуміли, що коштів на зарплату немає. У нас є мобілізований працівник – редактор, якому на той час треба було згідно із законом виплачувати заробітну плату. Нас залишалося в штаті шестеро людей, тож на зарплату з податками потрібна була чимала сума. Порадившись, затягнули пояси і всі перейшли на мінімалку, а я почала шукати джерела додаткового фінансування.
Європа та світ саме почали надавати Україні різну фінансову допомогу, тож почала пошук інформації стосовно такого партнерства. Натрапила на інформацію посольства США, де йшлося, що може бути надана фінансова підтримка, якщо редакція належним чином все обґрунтує. Досвіду написання заявок не було, але стали в пригоді знання, отримані в магістратурі Львівського політеху, в Академії сучасного політика, на курсах і тренінгах. З написанням першої нашої заявки я впоралася, довела, що ми, як редакція прикордонної зони в умовах військової агресії, потребуємо допомоги. І вже 1 квітня 2022-го нам прийшов перший транш у сумі 1000 євро, це була суттєва допомога на зарплату.
Якщо один раз вдалося отримати грант, чому не вдасться далі? І я почала моніторити абсолютно все, попідписувалась на всі розсилки. Було непросто, адже я залишалася єдиним журналістом і мала наповнювати сторінки матеріалами. Тож вдень працювала, а вночі писала заявки. Далі на сайті Української асоціації медіабізнесу вийшла на проєкт «Влада, громада, газета», і під реалізацію цього проекту ми отримали транш у 50 000 гривень. У ході реалізації організували на нашому сайті Володимирець.City комунікаційний майданчик – створили Google форму, активно запустили наші месенджери в соцмережах, розробили QR-коди тощо. Люди через усі ці джерела могли до нас звернутись із будь-якою проблемою, а ми її вирішували з відповідальними особами, публікували. Це спрацювало на всі 100 відсотків, а то й більше. Люди могли вкинути свій лист із запитанням у спеціальні скриньки, які ми розставили в місцях продажу газети, нас перепиняли на вулиці і просили вирішити їхнє питання. І ми старалися вирішити, дати роз’яснення. Проєкт налагодив комунікації з владою, з терцентром, управлінням соцзахисту, поліцією, рекрутинговими та іншими місцевими структурами. Це була командна робота всієї редакції, коли забуваєш, що втомлений, виснажений, бо розумієш, що в тебе купа завдань, і ти маєш вирішити, допомогти. Зате відійшли на другий план паніка і стреси.
Тепер ось днями отримали повідомлення від УАМБ про надання фінансової підтримки на реалізацію проєкту протягом чотирьох місяців. В планах – низка заходів для вирішення резонансних для нашого регіону проблем. Чітко розуміємо, що гроші нам дають не для проїдання, а щоб принести користь громаді. І другий грант від УАМБ, думаю, ми отримали тому, що там побачили хороші результати використання наданих коштів. Брали також участь в програмі мережі АБО – представляли редакцію донорам, і нам надали можливість написати заявку на грант на необхідне в умовах кризи і війни обладнання. В заявці ти прописуєш, що потрібно для редакції і як це буде використовуватися, тобто треба показати ефективність на виході, що твоя цільова аудиторія отримає результат – сучасний, крутий, результативний контент. Цього разу в мене вийшла заявка на 8,5 тисяч євро, і її підтримали. Сказати, що це була радість – значить нічого не сказати. Ми отримали Eco Flow станцію, маємо два потужних моноблоки на 27 дюймів, чотири кармани по чотири терабайти кожен, сервер. І все це успішно працює в редакції, не раз виручало нас у складних ситуаціях. Кажу про це не щоб похвалитися, а щоб донести до всіх: участь у грантових програмах можлива і корисна.
Як шукати грантодавців? Для початку в Google задаємо пошук, приміром, «гранти для медіа, які установи надають гранти для медіа». За таким запитом мені, наприклад, і викинуло, що, серед грантодавців є Українська асоціація медіа бізнесу. До речі, у них є календар подій і можна подивитись, що вони пропонують, наразі є перепосилання на донорську підтримку, на заявку «ЄС підтримує журналістські розслідування». Будь-ласка, заходьте на той сайт, дивіться, пробуйте! Далі – гранти 2023 для ЗМІ. Будете гортати сторінки, і вам викине все, що пов’язане з грантами, є форми для заповнення заявок. Так само великі інфраструктурні гранти – House of Europe. Заходите на цей сайт (вони, до речі, є в Фейсбуці), і вам одразу пишуть новини щодо грантів для спеціалістів культури. Зауважу, що ЗМІ підходять під цю категорію. Там одразу є всі настанови: як взяти участь, які документи потрібні. При цьому важливо слідкувати за дедлайном – коли закінчується прийом заявок. Спробуйте, якщо вам цікаво, задати у пошуковику «Гранти», і ви знайдете багато закладок. Підписуйтеся на розсилку, адже ви не зможете цілодобово сидіти і вишукувати підходящі заявки. А так на вашу електронну пошту постійно приходитимуть повідомлення, а ваша справа – прочитати і прозондувати, що вам підходить і чи вистачить сил це реалізувати.
Нещодавно почула від колег скептичне: «Та що там гранти?! Якщо не домовишся з керівником, толку не буде. Дають одним і тим же!». То я вам скажу, що обидві репліки – абсолютно помилкові! Якщо ви правильно прописуєте концепцію, і донор бачить, що ви чітко розумієте, чого ви хочете і бачите продукт, відповідно вам надаються кошти. В Україні зараз дуже багато європейських і світових коштів, тож не давайте цим грошам пропасти, беріть їх і використовуйте. Грантодавці розуміють українців, і спрощують форми подачі. Якщо взяти 10 пропозицій грантових заявок, то тільки дві будуть англомовні, решта – українською. І вкотре кажу: я готова допомогти тим, хто потребує якихось роз’яснень, допомоги на старті. Звертайтеся! Не позиціоную себе якоюсь левицею в грантовій діяльності, але з огляду на те, що маю кілька успішних заявок, рада поділитися своїми знаннями з колегами.
І ще. Кілька років тому наш редактор Сергій Скибчик закупив сублімаційне обладнання, і тепер у нас є своє виробництво. Наприклад, кухлики, які в інтернеті продають за великі гроші, ми робимо за нормальну ціну. А також футболки, еко-торби, тарілки, мисочки. При цьому використовуємо спеціальні сублімаційні фарби, які не линяють. За п’ять місяців цього року заробили 18 000 гривень. Коли це обладнання купували, воно коштувало близько 20 тисяч, тепер, залежно від комплектації, від 20 до 30 тисяч гривень.
Реклама газетних послуг також зросла. Багато рекламодавців думали, що під час війни ми не будемо виходити, тому переривали контракти. Коли ж впевнилися, що ми не припинили вихід, то стабільно до нас повертаються і дякують, що в нас стабільні ціни на рекламу. Ми не стрибаємо з однієї цінової політики в іншу, і найбільше визнання такої роботи – що днями нам заплатили 12 000 гривень за рекламу в кожному номері «Володимирецького вісника» до кінця року. Тепер відчуваємо ще більшу відповідальність перед читачем і рекламодавцями.
Повністю прослухати матеріали вебінару можна за наступним посиланням https://www.facebook.com/100069882804826/videos/958580688679393