На відміну від багатьох публікацій на цю тему, в даній немає жодних теорій, статистики чи висновків фахівців – лише особисті історії конкретних людей. Але вони більше, ніж переконливі.
«Я видалила цю сторінку, проте психологічну шкоду вона нанесла мені на все життя» (Настя, 19 років):
«Я почала користуватись соціальними мережами у років десять. Як тільки навчилась читати, писати та трохи розуміти цей світ, сестра зареєструвала мене у «Вконтакте», яка зараз заборонена на території України. Це була сторінка, з якої почалось моє життя у мережі – перші фото, дописи та поширення, перші лайки та реакції на мій контент. Після 2017 року я перейшла у Інстаграм, який раніше був менш функціональним, тож і контент у нього був найбанальніший та найзвичайніший – фото з подорожей, їжа, гарні краєвиди, селфі. Я також виставляла подібні дописи, за мною слідкували мої друзі, і ми могли хоч на трошки зазирнути в життя один одного. Відтак Інстаграм почав змінюватись – з’являлись групи з мемами та перші блогери, а, отже, і перша можливість монетизувати свій контент. Коли я зрозуміла, що блогери, просто знімають своє життя, і одночасно заробляють на цьому гроші та популярність, я захотіла робити так само. І щиро вірила, що зможу досягти успіху. Я була доволі відкритою та впевненою у собі дівчинкою, камера мене не лякала. І у свої 13 років я завела блог.
Не можу згадати усього, що тоді викладала, проте при згадці про деякі свої дії стає соромно. Коли зараз у мене в стрічці трапляються відео з дітьми, які танцюють під пісні і говорять слова, значення яких не знають, я одразу згадую себе. Можливо, я хотіла виглядати старше, адже у мене лише починався перехідний вік, проте я хотіла показати, що думаю як старша – читаю дорослу літературу (яку досі не розумію), дивлюсь дорослі фільми(які мені не були цікаві, і сенс яких я не могла вловити) та проводжу час із старшими від мене за віком (на той момент у мене практично не залишилось друзів). Чому їх не залишилось? Я не розуміла, як просувати свою сторінку, тому мій «блог» переглядали лише друзі та знайомі. Не знаю яким чином, проте скоро всі у школі дізналися про мій блог і підписались. Проте не тому, що їм було цікаво – вони хотіли з мене познущатись. Причому, як я пізніше дізналась, це робили не школярі мого віку, а старшокласники. Скоріше за все, вони просто ставилися до цього не серйозно, і знали, що їм за це нічого не буде. В реальному житті вони ніколи навіть не бачились зі мною, проте в мережі все було інакше. Пам’ятаю перший негативний коментар: «Краще замість танців зайнялась би своєю фігурою!» чи щось подібне. Пам’ятаю, як це зачепило мене. Я розуміла, що у мене звичайна фігура, та доля сумніву вже з’явилась у голові. Далі мені писали багато огидних речей, як от «Видаліть їй сторінку, будь ласка», «В моєї бабці теж така спідниця є, вона тобі позичила?», «Навчись нормально говорити, або не знімай таку ****». Тоді я багато плакала, не могла дивитись на себе в дзеркало, не говорила з людьми, я вважала себе дурною і негарною, бо так мені написали. Звісно, я видалила цю сторінку, і зараз її навіть не знайти, проте психологічну шкоду вона нанесла мені на все життя. Якщо раніше я була відкритою та щирою, буквально за пів року я повністю закрилась в собі. У мене почалась параноя – мені здавалось, що всі обговорюють мене і сміються з мене. Що їм огидно на мене дивитись, бо вони знають, що у мене зайва вага і негарний одяг. Розмова з людьми у мене викликала дискомфорт та тривогу: «Вона точно хоче, щоб я швидше пішла», «Він напевно думає, який у мене великий ніс», «Вона почала розмову зі мною, щоб потім посміятись з мене зі своїми подружками», «Вчитель викликав мене до дошки, щоб виставити мене на сміх перед усіма». Мені важко згадувати цей період, адже це були не періодичні думки – я жила ними. Навіть будучи вдома, я відчувала якийсь тягар. Постійне копання в собі і незадоволення, відсутність соціального життя, і я залишилась наодинці з собою…
Хтось може подумати, що ця історія має щасливий кінець, проте це не зовсім так. Школу я закінчила з таким же моральним станом, але я уже з цим змирилась, і думала, що залишусь такою ж «дурною» на все життя. Аж переїзд в інше місто почав потрохи змінювати мене, але найголовніше усвідомлення, яке він мені дав – так продовжуватись більше не може! Я зрозуміла, що скоро настане доросле життя, тож мені потрібно дорослішати. Так я потрапила до психолога. Не можу сказати, що повністю позбавилась від проблем, але зараз мені жити набагато легше. Намагаюсь знову почати говорити з людьми, навіть записалась на танці, що для мене є великим подвигом. Я не вважаю, що соціальні мережі – це зло, та дуже важливо, як ти їх сприймаєш і як там поводишся. Приміром, вони створюють тобі анонімність, і ти думаєш, що не робиш нічого жахливого, пишучи образливі речі? Але це не так. Завжди знай, що по іншу сторону монітора стоїть жива людина із своїми почуттями».
«Якби я був слабший характером, то, швидше за все, зламався б» (Антон, 19 років):
«Мені з дитинства подобається створювати щось креативне, тож я захопився графічним дизайном. Коли пройшов купу курсів і з’явилось трохи досвіду та власних робіт, вирішив створити сторінку в Інстаграм і поширити свої проєкти там. А ще, коли вступив до універу, вирішив потроху створювати своє портфоліо. Пізніше познайоми вся з іншими крутими українськими дизайнерами-початківцями. Деякі були з мого університету, але більшість – це були люди з онлайн. Ми були приблизно всі одного віку, і у нас склалась крута компанія. Ми могли допомогти один одному, обговорити деякі речі, створити щось разом. Коротко кажучи – комфортна така компанія. Все почало змінюватись десь через пів року – якраз в той період, коли почали активно вимикати світло. Ну, світла немає, то і роботи немає. Особливо нічим не займався в той час, і спілкування з моїми друзями зійшло на мінімум – в них теж вимикали світло, і не було можливості бути онлайн. Та в один момент я вирішив зайти в нашу групу, і був, м’яко кажучи, здивований – то в них, виявляється, вже є замовники, і потроху збирається аудиторія. Наскільки я пам’ятаю, найбільша кількість підписників було в мого друга – близько 5 тисяч. Для порівняння – у мене підписників було 200, і то друзі та родичі. Не знаю, чому, але це викликало у мене образу – робіт в нас однаково, та аудиторія в них росте, а у мене ні. Запитав, що вони зробили, щоб зібрати аудиторію. Мені відповіли: «Та ми самі не знаємо, ми ж також практично активності на сторінці не проявляли». Значить, проблема в мені та моїх роботах… Я беру ще декілька курсів, а у вільний час створюю проєкти. Проте скільки б часу я на це не витрачав, аудиторії не більшало, і клієнти не з’являлись. Всю весну і літо я взагалі не відпочивав, і тільки все більше «грузив» себе думками, що я ні на що не здатен. Настає вересень, я знову зустрічаю своїх друзів, і тут вони починають розповідати про свої успіхи. А я більше не міг їх слухати, я навіть не можу описати, що відчував: це одночасно сум і гнів на самого себе, заздрість і невпевненість. Я просто не знав, що сказати, тому пішов в гуртожиток, і саме там мене накрило. Сиджу у кімнаті, дивлюсь в ноутбук на свої роботи і розумію, що це реально не моє. Все виглядало жахливо і неправильно, дизайн ніяк не вписується в форму, хто мене взагалі навчав? Потім я подивився на малюнок, який я малював для університету. Це було жахливо! І я просто почав його рвати. Не знаю, що це було, але мені здавалось, що якщо я зараз когось не вдарю, то просто розплачусь. Але я швидко відійшов, викинув шматочки малюнка, зайшов в Інстаграм та видалив свій профіль. Зараз я розумію, скільки роботи втрачено, і що то було імпульсивне рішення, але тоді я хотів так зробити, і я так зробив.
Звісно, я повністю розчарувався в своїх вміннях, та й оцінки в університеті у мене були не дуже. Зараз я розумію, що це через те, що ми вчимо не зовсім те, що нам треба, але то вже інша історія. Так і ходив би я, розбитий і впевнений, що не маю ніякого таланту, якби одного разу той самий друг мене не запитав: «Чому ти видалив сторінку, там ж було так багато проєктів?». У мене вже не було гордості, тож чесно назвав причину. Він дивиться на мене декілька секунд, а потім каже: «Так чого ти мені раніше про це нічого не сказав, я ж собі тих підписників накрутив». «Як це накрутив? І чого нікому не казав?» – вражено запитав я. «Як я мав про це говорити? Мені треба було для особистих цілей», – відповів він.
Чи жалію я про те, що видалив свою сторінку? Напевно, так. Чи жалію про те, що так багато часу витратив на зайві важкі думки? Звісно. Чи сумно мені згадувати емоції, які переживав у той період? Безперечно. Чи жалію я про те, що це трапилось зі мною? Напевно, ні, бо це все одно досвід. Проте зараз, коли минув час, я розумію, що якби я був слабший характером, то швидше за все тоді зламався б. Тому хочу порадити іншим: чийсь успіх, який ви бачите в соціальних мережах, ніяк не має стати у вас на заваді для досягнення власних вершин. І далеко не завжди картинка в інтернеті відповідає дійсності. До речі, зараз я розумію і те, що друг мені, швидше за все, збрехав, щоб просто підтримати мене, насправді ж підписників він не накручував. Проте це нормально, бо у кожного – свій шлях…».
«Я не позбулась цієї залежності, хоча неодноразово намагалась» (Лілія, 18 років):
«Це почалося під час пандемії коронавірусу. До неї я ходила на танці та до репетитора з англійської мови, у мене були друзі в школі і вдома, тож я вела активне соціальне життя. Розуміння, що через вірус мені доведеться сидіти вдома, мене засмучувало, проте страх померти був сильнішим. В той час почав набирати популярності TikTok, і хоча він мені не подобався, під впливом інших вирішила завантажити. Спочатку не зовсім розуміла сенс відео, здавалось, що це беззмістовно і тупо. Проте з часом почало затягувати. Думаю, це пережила кожна людина, яка вперше почала ним користуватись. Дивні танці з часом змінились на смішні відео та скетчі, і мені почало подобатись, та і зайнятись не було чим. І ось настає момент, коли треба виходити на навчання, і я розумію, що не зробила нічого корисного за ті декілька місяців вдома.
Саме у постпандемічний період мій танцювальний колектив розпався, не стало і вчительки з англійської. І я почала помічати, що кожну вільну хвилину витрачаю на ці короткі відео. Причому не можу це контролювати. Приміром, я вирішую 5 хвилин до сну подивитись Тік Ток, а коли підіймаю очі і дивлюсь на годинник, то йде вже 4 година, як я за телефоном. Ця практика стала постійною, тому я завжди не висипалась. Також стала доволі неуважна, через що почали виникати конфлікти з друзями. Мені ставало важко концентрувати свою увагу на чомусь одному, тому під час зустрічей з друзями машинально та несвідомо відволікалась на телефон. Зараз я розумію, чому вони були такі незадоволені, але раніше я щиро не бачила проблеми. Кожного ранку після пробудження я першим ділом брала в руки телефон. І це не як в інших людей – глянути стрічку новин і піти у справах, ні – я зависала у ньому ще годину, а потім швидко вибігала до школи, бо постійно забувала про час. У школі мої оцінки також знизились. Вчителі у нас були лояльні, або їм просто було все одно, і вони ніколи не робили зауважень дітям, які постійно «сиділи в телефоні». І так, просидівши всі шкільні години в телефоні, я поверталась додому і …продовжувала марафон там. У мене почалась сильна прокрастинація, я максимально довго відтягувала виконання домашньої роботи, тому або взагалі її не робила, або робила швидко і неякісно. Я постійно була втомлена, у мене боліли очі та спина, проте я не знаходила між цим зв’язок.
Пам’ятаю, мене почало турбувати, коли я перестала бачитись зі своїми друзями – ми завжди переписувались через соціальні мережі, а якщо зустрічалися, розмови часто були про те, що бачили у стрічці новин, а не про наше справжнє життя. Мені здавалося, я не знаю нічого про своїх друзів, і відчувала себе дуже самотньо. Завершувався 9 клас, і я зрозуміла, що рік пройшов в нікуди. І хоч нам не треба було складати ДПА, я сама зрозуміла, наскільки тупішою стала. Англійська почала забуватися, навчання більше не приносило задоволення. Я зрозуміла, що якщо продовжу так далі, то моє життя пройде дуже швидко. Так, я подумала про це, але ще два наступних роки робила те саме – витрачала весь вільний час на перегляд відео та гортання стрічки. Розумію, як багато часу я втратила і втрачу в майбутньому. Так, я не позбулась цієї залежності, хоча неодноразово намагалась. Думала, що університет мені допоможе, проте я не знайшла там друзів і продовжую гортати стрічку. Хоча нещодавно я влаштувалась на роботу, тож дуже сподіваюсь, що хоч це мені допоможе. Не розумію як це почалось, і як це продовжує тривати. Не можу дати ніякої поради, бо сама не знаю, що з цим робити. Хіба що, якщо у вас є можливість вийти з подругою на каву, чи залишитись вдома і сидіти в телефоні, я б точно порадила обрати перший варіант».
Розпитала і записала Вікторія Козак