Важко бути далеко від рідних, важко почуватися чужим в іншій країні, важко думати, що ти усіх покинув: такі думки не полишають багатьох біженців. Серед них – і пані Леся з Тернопільщини, яка виїхала до Німеччини у другий день війни. За даними ООН, сьогодні у цій країні знаходяться приблизно 923 тисячі біженців з України.
– Чому вирішили виїхати і як почалося ваше життя в іншій країні?
– Таке рішення було раптовим. Це було 25 лютого, ми цілу ніч не спали, адже було страшно і невідомо, що робити далі. Я пішла на роботу, але не допрацювала навіть до обіду. Подзвонила кума і запитала, чи поїду я з нею за кордон, бо є вільне місце у машині. Трохи подумавши, я пішла зібрати трохи речей, коштів майже не мала. Моя мама та сестра і брат були у селі, тож я не змогла з ними попрощатися. Це просто розривало моє серце… Їхали ми аж три дні через дуже великі черги на кордоні. У машині були ми з кумою, її мама, двоє дітей та водій. Всю дорогу я проплакала – навіть не від страху і невідомості, а від того, що покидала своїх рідних. Спочатку планували бути у Латвії, але плани помінялися, і ми поїхали до родичів куми у Берлін. Тиждень відходили від стресу, а потім пішли до посольства виробляти документи. Зовсім не знаючи мови, не могли нікуди піти самі, навіть у магазин, а з документами нам допомагав перекладач.
– Яку допомогу вам надала Німеччина? Як взагалі ставляться німці до українських біженців?
– У Берліні ми живемо за статусом тимчасового захисту. Нам надають грошову допомогу і продукти. Ми не хотіли бути тягарем для родичів, тому почали шукати квартиру, яку нам мала оплачувати держава. Шукали дуже довго. Знайшли однокімнатну, яка для всіх явно замала, однак цінуємо те, що маємо. Також нам надали можливість вивчати мову на курсах. Німці дуже педантичні люди, у них все має бути розкладено по поличках, тож тут потрібно оформляти дуже багато документів – у мене уже дві великі папки. Але вони також і дуже розуміючі люди, вони нас дуже гарно прийняли і надали змогу жити спокійно, за що ми надзвичайно їм вдячні.
– Чи виникали якісь складнощі під час проживання у цій країні?
– Була проблема, коли нам пару місяців не оплачували квартиру, і ми переживали, щоб не залишитися без даху над головою. Власних грошей на оплату житла у нас не було, а орендодавці уже почали висловлювати незадоволення. Однак незабаром все вирішилося, і зараз ніяких проблем із цим нема. Найважче мені було морально, бо дуже переживала за всіх, хто залишився в Україні. Складно бути далеко від рідних, складно бути чужим в іншій країні. Хоч зараз ми вже і трохи звикли.
Через деякий час після приїзду познайомилися з іншими біженцями з України, але вони розмовляли російською мовою, що мене дуже дратувало. Особисто я від початку повномасштабного вторгнення категорично не вживаю російську і навіть не бажаю слухати людей, які нею говорять. З першого дня війни перестала слухати російську музику, фільми теж дивлюся тільки українські чи з українським дубляжем.
– Як ще підтримуєте патріотичний настрій?
– Часто доначу на ЗСУ, стараюся економити гроші, які нам дає держава на прожиття, а відкладені суми надсилаю для наших військових. Також беру участь в різних акціях на підтримку України. На них тут збирається багато людей, і відчуття такої підтримки дуже класне.
– Що плануєте робити далі?
– Як тільки закінчиться війна, одразу повернуся до України, тож мрію про якнайшвидшу перемогу. Тут надто складно морально. А поки що вдосконалюю мову і збираюся піти на роботу, бо некомфортно жити за рахунок інших.
Марія Філіпович
На головному фото – акція на підтримку України у Берліні
Фото з архіву пані Лесі