Війна розлучила з Україною дуже багатьох дітей і підлітків, які разом з батьками виїхали до інших країн, у зовсім інше життя. Авторка цієї публікації запитала у кількох своїх друзів, як їм живеться там, за кордоном. Далі – три відповіді, три маленьких історії…
«Канада зачарувала природою і дає багато, але я сумую за своєю батьківщиною» (Каріна, 16 років)
– Переїзд до Канади був переломним моментом, але згодом мені стало подобатись. Спершу відчувала різницю у культурі та суспільному житті. Тут велика діаспора різних країн, і це дозволило мені знайти багатьох друзів і дізнатись від кожного щось цікаве про ту чи іншу країну. Освіта в Канаді стала для мене також важливим кроком. Система освіти тут на вищому рівні, що дало змогу серйозно задуматись про майбутню професію. Школа тут гарна, і вчителі ставляться з повагою до кожного учня, стараються наполегливо дати зрозуміти кожний предмет. Наразі я навчаюсь у 10 класі. Навчальні предмети дають вибирати самому, щоб кожен учень мав змогу підготуватися до вступу у вищий навчальний заклад заздалегідь. Кожен день у школі одинакові предмети, у мене – англійська, математика, уроки кулінарії і фізкультура. Зранку дають кожному учню поживний сніданок. Багато уваги приділяють різним видам спорту, кожного тижня проходять змагання, на які запрошують вболівати усіх учнів школи.
Канада зачарувала мене своєю природою. Вражаючі краєвиди, багато людей ведуть активний спосіб життя на відкритому повітрі, і це мене надихає теж проводити більше часу на вулиці. Люди тут відкриті і завжди раді допомогти. Канада дає мені можливість більше пізнати світ, дізнатись багато нового і цікавого, задуматись про своє майбутнє. Але я сумую за своєю батьківщиною…
«Загалом в Італії подобається, але хочу якнайшвидше повернутись в Україну» (Поліна, 15 років)
– Коли я переїхала до Італії, моє життя кардинально змінилося . Спочатку було дуже важко з мовою, друзями, школою. Але з часом я вивчила мову, знайшла хороших друзів. З школою в мене були проблеми, там суворі вчителі, тільки дві перерви на день по 10 хвилин, а телефоном не можна користуватися навіть на перервах. Уроки англійської у нас дуже відрізняються. В Україні я вивчала В2, а в Італії ми вивчаємо А2. Також у мене лише по 5 уроків кожен день, але маю ходити ще по суботах. У нас школа складається з 3 поверхів, але якщо я вчуся на 2 поверсі, то мені не можна ходити на 1-й і 3-й. Також, коли виходиш в туалет, треба записувати годину та своє ім’я – такі тут правила. Молодша школа в Італії триває з 1 по 5 клас, а коли ти переходиш у старшу, то вже вибираєш спеціальність, за якою будеш навчатися. Найнижча оцінка тут 4, і якщо у тебе в табелі виходить 4 четвірки, то в наступний клас тебе не переведуть. Так само – якщо зробиш впродовж навчального року більше, ніж 50 пропусків.
Загалом же в Італії мені подобається, але хочу якнайшвидше повернутись в Україну.
«Адаптуватися в Польщі зміг, але не можу забути своє життя вдома» (Матвій 16 років)
– Коли почалася війна, я виїхав з батьками до Польщі. Думав, що буде легко з школою і друзями, але вийшло не так. Були і проблеми з мовою, адже я її взагалі не знав. Але в школі я зустрів багато добрих людей, які допомогли адаптуватися. Вчителі з розумінням ставилися до моєї ситуації і проводили зі мною додаткові заняття, щоб допомогти наздогнати навчальний матеріал. Згодом знайшов друзів серед інших українських біженців і школярів. А у вільний час почав займатися волонтерством. Разом з іншими підлітками ми організовуємо заходи для підтримки українців, допомагаємо збирати гуманітарну допомогу.
Врешті-решт я зміг адаптуватися, і мені тут подобається все. Але я не можу забути своє життя, яке було вдома, в Україні. Дуже сумую за домом і своїми друзями.
Запитувала і записувала Катерина Бунт