Російсько-українська війна, яка триває вже більше року, зламала життя всіх українців . У кожного своя ситуація, і кожен переживає цей час по-різному, та українці незламні, і доводять це кожного дня. «Як змінила війна ваше життя? Яким був для вас цей рік?» – це запитання ми задали кільком відомим тернополянам. У цій публікації – їхні розповіді.
Військовий, член політичної партії ВО «Свобода» Богдан Бутковський розповів, що є націоналістом з юних років, і все своє свідоме життя займається боротьбою проти московитів в інформаційній, культурній та політичній сферах. «Навіть зараз, коли я на війні, у вільний час публікую відповідні дописи суспільно-політичного характеру в соцмережах, веду патріотичну спільноту у Фейсбуці, написав кілька віршів, присвячених боротьбі українців проти загарбників. А найбільшу надію з точки зору суспільного резонансу я покладаю на свою повість про війну і можливе майбутнє – «Білоруський прохід», яка хоч ще і недописана, та вже знайшла свого читача», – розповів чоловік. Бойові дії почались для нього 25 лютого в Києві, коли дізнався, що ворог загрожує нашій столиці і що війна іде фактично по всій території України. «Я був впевнений, – каже Богдан, що ми зможемо відстояти Київ, бо з досвіду бойових дій в АТО розумів, що росіянам бракує сил для штурму такого великого міста. Щодо особистого, то можу чітко зазначити, що війна оголює людей і показує, хто є справжнім, а хто лише імітує. Я вдячний друзям за допомогу та щиро вірю в нашу перемогу».
Своїми емоціями з нами поділилася відома ведуча та викладачка ораторського мистецтва, церемоніймейстерка Ната Бенч. Каже, що від початку повномасштабного російського вторгнення не опускає руки, а чим тільки може, допомагає наближувати перемогу. Бере активну участь у волонтерській діяльності та продовжує працювати у своїй сфері. «Роботи у церемоніймейстерів стало значно менше, але обітниці та церемонії стали проникливішими. Люди навчилися жити сьогодні, цінують і бережуть свої почуття, любов та турботу значно більше, ніж до війни», – ділиться Ната. А також додає: «Я ще, напевно, ніколи так сильно не любила і не цінувала життя. Нарешті зуміла відмовлятися від того, до чого/кого не лежить душа. Навчилася говорити про любов і любити без меж. Почала шукати в собі себе і плекати себе справжню. Навчилася бути вдячною… за все!».
Марія Баб’юк, директорка Галицького коледжу та депутатка Тернопільської міськради, розповіла передусім про зміни, що відбулися безпосередньо в освітньому процесі: «Перші дні були незрозумілими, ми не зовсім знали, що робити. Окрім освітнього процесу довелося всім викладачам та значній частині студентів зайнятися волонтерською діяльністю. Працювали іноді і без вихідних та по ночах. Потім поступово почали звикати до цього. А ще усвідомили, що в нас є багато переселенців, які потребують нашої допомоги, а ми дійсно можемо забезпечити її». Також пані Марія розповіла, що завдяки допомозі міськради, яка виділила понад 50 мільйонів на освітні заклади, було створено всі необхідні для навчання умови під час воєнного стану, тож учні та студенти змогли перейти на очне навчання. За сприяння викладачів так багатьох фірм були олашовані комфортні укриття. «В першому семестрі безпосередньо в Галицькому коледжі на очне навчання було переведено тільки частину студентів, та вже в другому семестрі очно в нас навчаються всі, – каже Марія Баб’юк. – А зараз думаємо вже над тим, як правильно організувати навчання в укриттях під час повітряних тривог. Паралельно волонтеримо та допомагаємо країні, навчилися жити, вчитися та працювати в умовах війни, як, напевно, і кожен українець, тому ми непереможні».
Свою дуже чуттєву історію розповіла мама трьох донечок та власниця театр-студії «Вундеркіндер» Вероніка Карпик. Свій період від початку війни вона називає «війна, помножена на три». З початком російського вторгнення вона змушена була поїхати в Ізраїль для лікування наймолодшої донечки, після чого, як розповідає Вероніка, життя стало навиворіт: «Змінилося все, абсолютно все! Я залишила роботу в поліції, яка дуже подобалася, і улюблену справу, якою жила – «Вундеркіндер», рідних, друзів. Ми аж ніяк не втікали від воєнних дій, ми поїхали воювати за життя. Спочатку було дуже важко, згодом до всього почали звикати: сонце вже було не таке палюче, і навіть смак картоплі вже більш звичнй. За цей час я стала і мамою, і татом, і нові таланти в собі відкрила. Виявляється, я вмію ремонтувати змішувач, постелити лінолеум, сама собі підстригти гривку, і маю 48 годин у добі». Жінка каже, що найважче – це було воювати з собою, зі своїми страхами, невпевненістю, розпачом і апатією. В такі моменти їй допомагає віра і молитва – «Бо я знаю, в Кого я вірю, і знаю, в Кому сила моя».
Про те, як за останній рік змінилося життя музиканта та як творчість стала способом волонтерства, розповів лідер гурту «Red Side» Борис Шамчук: «Основною роботою до війни для мене була організація патріотичних концертів, а також виступи з авторським матеріалом. Після повномасштабного російського вторгнення в перший час важко було знайти своє місце, та з часом ми почали використовувати творчість задля допомоги близьким, які на передовій, а потім – і глобально для ЗСУ. Зрозуміти, що є дозвіллям у військовий час, було доволі важко. Проте з часом прийшло усвідомлення, що моє дозвілля це якраз і є те, що своєю волонтерською діяльністю я допомагаю винищувати всю ту погань, що прийшла на нашу землю».
Антоніна Ричкун
Головне фото – з сайту https://intent.press/