Це був один із буденних важких робочих днів. Незважаючи на холодну погоду протягом цілого дня, вечір видався теплим. Завжди повертаєшся додому в набитому битком тролейбусі, спостерігаєш за людьми і розгадуєш їхнє життя. Деколи так захоплююся, що пропускаю свою зупинку. Цього вечора, вже як за традицією, підстерегла собі цікаву персону й дала волю фантазії. Не встигла вона розгулятися, як слід, коли увага моя переключилася на хлопчика-школяра.
Одразу непомітний з рум’яними щоками хлопчина чемно стояв у проході. Його особа настільки не привертає увагу, що контролер пройшла повз нього. Можливо, це вона зробила свідомо або просто не помітила.
Чистий та доглянутий. Занадто великі кросівки, здається татові, добряче знищені, але чисті, ніяк не балансували з його зростом. Кілька разів підкочені джинси, наче зі старшого брата. Старого фасону шапка, завелика куртка і головне невеликий, старий, потертий чемодан. Такі носили років тридцять тому. Схоже, школяр. Дивишся на нього і починаєш розгадувати таємниці його життя. Де він живе, з ким. Чи не голодний він. З його верхнього одягу було помітно, що сім’я його живе в не достатку. Захотілося віддати йому свій сік, все, що у мене було з харчів, та посоромилася. Хотіла поговорити, але не змогла.
У хлопчика дуже добрі та дуже сумні. Саме ці очі мені запам’яталися найбільше. Карі, повні доброти й ласки.
Цього хлопчину бачила вперше і востаннє. Давно вже, але й по сьогодні забути не можу. Здається усе життя буду здогадуватися, як він живе. Зараз знаю напевне, якби побачила я його ще раз, то обов’язково поговорила би.
Оксана Ботюк
Фото з відкритих джерел
Незабутня зустріч у тернопільському тролейбусі
